Як швидко змінюється все в людському житті! Яке хвилинне й миттьоминуче це саме людське життя! Воїстину лише соняшні секунди всі наші століття й тисячоліття. І земля наша, кругла й зелена, що витворює час, пожираючи просторінь, сама не більше, як йон, що його пожирає китова паща зоряної безодні. Ми ж люди не то що комахи, а просто якісь вонючі мікроби на шкурі цього самого йону. Все минає, все з'являється замить і умить зникає: вчора ми були в Харкові, а сьогодні вранці ми вже в Олександрівському.
Мало того, ще нам треба пересідати на другий поїзд і їхати в Никопіль. І помчить нас поїзд зі швидкістю вісімнадцять верстов на годину у невідомий, незнаний, неуявний Никопіль. Не більше як по півгодини стоятиме він на маленьких станціях і все мчатиме нас вперед і вперед. «Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?»
Я думаю, з цього ліричного пасажу видко, що я колись читав Гоголя і Ксав'є-де-Местра, та що й я колись під школою ночував і знаю, де яке слово прикласти годиться. Не можна нам, письменникам, без лірики і без космічного захоплення. У тім і сила письменникова, що, побачивши він одноконного ванька на вулиці, здіймає, сумирний, фетрового бриля і стиха, побожно каже: «Ех, тройка, птиця-тройка, хто тібє відумал, що летиш ти у міжплянетні простори! Не наче відумал тібє руськой мужик».
Та от з-за горбків виринуло щось чорне, швидко й діловито вилетіло за поворот і, як клин, увігнало в сонну і мокру станцію. На грудях паровозу — зоря. Невже ж це наш никопільський мотузяний, що плентається в П'ятихатки через Волноваху й Пологи? Ні, це потяг-металіст, і він летить у Дніпрельстан ущерть повний робочим молодняком. Вони висипали на перон, одшукали воду, розбуркали ранок жартом, свистом, посміхом, пострибали знову в вагони і щезли за обрієм.
Ми ж сіли в мотузяний, і допотопні шестиколісні роздовбані вагони, потюпали в Никопіль.
133
