Чоловік у великім кепі (це був я) рішуче насунув на лоб кепа, переклав рукзак з лівої у праву і подався до виходу. Він знайшов, нарешті, формулу для такої поведінки, як Архімед колись найшов формулу для обсягу твердих тіл. «Евріка», — сказав дід Архімед, і то були три склади. «А…» — сказав я, але то були три слова. В цей момент у вокзал укотилася група переляканих людей з жінками, дітьми, портфелями, мішками, чемоданами…
Не буду згадувати, як прощалися з дітьми і з подругами, як неслися в вагон твердого типу, як провідник не пускав у вагон, як частина зосталася на пероні, як ті, що поїхали, захопили з собою всі літери — і ті, що треба, і ті, що не треба; як дізнавалися, хто саме найбільше винуватий в усьому, як пішов дощ, як рушив потяг, як склали тексти телеграм і писали розписку, що її мав підписати аґент ОДПУ; не буду цього згадувати, бо все те давно розписано в дешевих гумористичних журналах, і автори того давно вже пропили свій гонорар, хто в себе вдома, а хто і в підвалі «Заря Востока» чи в Літературному Будинку.
Признаюся тільки, що люди ці були — змішана робітничо-письменницька делеґація до єврейських колоній у степовім краю. Спробую дати портрети декого з делеґатів.
Насамперед — я. Знявши кепа, пальто і уклавши рукзака на полицю, я показався здоровим хлопом літ тридцяти двох, з засмаглим обличчям і з люлькою в зубах. У лівій руці я тримав про всякий випадок бутерброд з сиром. Уважний читач помітить, що все це рихтовання зоставалося при мені увесь час через усеньку ту подорож, — зник тільки бутерброд з сиром, все ж інше залишилося, як було.
Моїм співбесідником був Ман. Ман — це єврейський письменник (а я письменник український). В усіх колоніях спершу гадали, що єврейський письменник — це я, а не той невеликий чоловік, з м'якою русою борідкою, з блакитними задумливими очима, з тихим музичним голосом і з паризькою французькою вимовою.
131
