Чарзл Кінгзлі згадував, як він, нарешті, допався до розкошів Вест-Індії, усе життя мріявши про подорож туди. Ось що згадав Чарлз Кінгзлі.
«…А хто ці троє хлопців у стемнаблакитних каптанах і штанях, що з них один несе пару солодкої картоплі, почеплену на кінець довгого бамбукового дрючка з камінцем на другому кінці для балянсу. Коли вони наблизилися, їхні сумовиті лиця зраджують їх. Китайці вони — по-за всяким сумнівом; але чи старі, чи молоді, чи чоловіки, чи жінки, ви не можете взнати, поки досвідченіші люди не пояснять вам, що жінки носять шиньони й не носять капелюхів, а чоловіки носять капелюхи, закручуючи під них свої косиці. Поза цією ріжницею, я іншої не знаю, щоб її було видко. Авжеж що в цих сумних обличчях ніякої ріжниці ви не побачите. «Offas, non facies»[1], як сказав старий Амміян Марцеллін.
Та чого це китайці ніколи не всміхаються. Чому в них вічно такий вигляд, наче хтось осів на їхні носи, скоро вони народилися, і що вони через усе життя ревно плачуть над цією бідою. І вони, очевидно, бувають веселіші інколи. Раз і тільки один раз у Порт ов Спейн ми бачили китаянку, що, годуючи немовля, вибухнула чутним сміхом, і ми подивилися одне на одного здивовані не менше, як коли б наші коні почали балакати».
Згадавши це місце з своєї книги, пречесний отець Чарлз Кінгзлі звернувся до мене.
«Я бачу», сказав він, «що в розділі IX ви написали щось про дівчину й про любов і про гарячу дружбу. Ви, друже, не маєте права про це писати. Ви можете писати тільки про деталі тракторів і комбайнів».
«Самі ви сволота, пресвятий отче Чарлзе», одповів я. «Радянський Союз не манастир і ми не ченці. Веселими,
- ↑ «Шматки, не лиця».
11
