Ці мужні, добірно виховані, стримані, обірвані джентлмени — страшенна, злиденна біднота. Багато хто з них тільки половину року їсть кукурудзяний чурек, а друга половина годується, переважно, чистою водою з криниці і надіями на майбутній урожай кукурудзи. Навіть овечий сир, відомий у нас, як бриндза і називаний у Даґестані пендир, настільки рідко буває на столі в цих джентлменів, що серед европейського населення Дербенту склалася зворушлива леґенда про одного дуже високого перса і про один дуже невеличкий шматок пендирю.
Одного дня, коли було народне свято, і коли мулли їли прекрасний шашлик з бідацьких баранів, а й запивали той шашлик добрим вином так, щоб не видно було людям, один високий перс вирішив з нагоди божественного свята почастувати себе пендирем. З кілка він зняв довженну чурекову сусульку, один кінець її взяв у рот, а на другий край на цілий метр відстані від свого носа, поклав шматок пендирю убільшки з волоський горіх.
«Кушай, о душе моя, чурек», — сказав сам до себе високий перс. «Чурек скушав, пендир дам, чурек не скушав, пендир не дам».
Дуже довго, каже леґенда, їв перс свій чурек. Не тому він їв його довго, що це був чурек у метр завдовшки, і не тому що йому не хотілося їсти, бо перс, як і всякий азіятський джентлмен, завжди голодний, а тільки тому він їв той чурек дуже довго, що хотів якомога більше відтягти ту блаженну хвилину, коли рот його долізе до шматочка пендиря з волоський горіх убільшки.
Кінець-кінцем, чурек розтанув, як роса на сонці, як розтавали вороги перського народу перед могутніми стінами Дербенту. І зовсім близько, коло самого носа свого, високий перс побачив білий, соковитий, пахущий шматок пендирю у волоський горіх завбільшки.
«Бідна, ошукана, душе моя», сказав перс. «Чурек скушав, пендир не дам».
Кому це смішно, нехай сміється. Кому здається, що ця
98
