Темний, як ніч, підвівся козак Немийнога з приспи і обережно поклав свою люльку в кишеню, витрусивши з неї попіл та затерши його ногою, щоб не трапилось часом пожежі. Він підійшов до Зачиняйла і наступивсь на нього, як чорна хмара. В свою чергу і Зачиняйло надувся, мов кулик на вітер, закрутив носом, подивився, як собака на висівки, посинів, як жаба, розпаливсь, як оса, розходився, як московський постіл, і став мордуватись, як скажена пані.
„Чортове кодло“, — грізно сказав козак Немийнога. „Чортове насіння“ — одповів бурсак Зачиняйло.
„Ах ти, одуде смердячий“, — сказав Немийнога.
„Чумо Бендерська“, — одповів Зачиняйло.
„Чортів жевжик, гемонів син, собача печінко, рудий шершню собачого виводу, яропудів сину, кадук твоїй матері, сто копанок дідьків тобі в голову, щоб тебе хиндя поподержала, бодай тебе грець вимивав, мордував би чорт твою маму, щоб ти колом став, бодай тебе заціпило, вбий тя трясця, хай тебе самка з пристрітом за живіт візьме, щоб тебе лють турнула, бодай твоє кодло з накоренком перевелося, щоб тебе побило, потемнило на путі-на дорозі, і куди ти повернешся лицем своїм — щоб тебе било, як горох при дорозі, та як та птиця по дереву б'ється“.
Ці енерґійні слова справили великий ефект. Видно було, що вони стали Зачиняйлові, як сіль в оці. Покопавшися в словнику, бурсак Зачиняйло промовив:
„Замовкни, чортова мацапуро, бо я тебе почастую тим чаєм, що ворота підпирають“.
