і його перейматимуть сітьми в річках гирла, в рвачах і конках Дніпрової дельти.
Зайшло сонце і чорним каюком вертається хазяїн хати — бриґадир рибальської артілі. Він трусив коти: серед судаків, щук, сомів, рибців і іншої частикової риби знайшов сьогодні скілька оселедців. Спокійно і не поспішаючи він витягає каюка на берег.
Це кремезний, білявий, засмаглий чоловік з маленькими чистими, блакитними очима. В цім селищі з татарською назвою всі люди руді й біляві — чорних не видко. Він закликає до хати. Він говорить мало — він все ще думає про оселедців.
Щодня, щогодини, щохвилини оселедець, що його діди носили зверху на голові, чимраз глибше вкоріняється всередині його голови. Він забуває, що він Андрій Іванович Стеценко, рибалка, бриґадир, хазяїн хати й батько трьох дітей. Він уявляє собі, що він є оселедець, що він обріс срібною лускою з боків, що спина йому залисніла райдужним синявим кольором, що голова його витяглася вперед і золоті очі дивляться на мілководдя. Він почуває, міркує і відчуває як оселедець.
Його починає вабити світліша, жовтіша, легша, мілкіша, солодша вода. Його срібні боки відчувають дружній тиск мільйонів братів і сестер.
