їх, сучий син — правда, сітку треба латати і все через чортові баби — сітка вже лізе на клоччя — нема того, щоб виплести нову або хоч полатати — а сплять баби — і не буди, бо буде гавкати через цілий день і отож повік не забуде згадувати про горілку. Та що я їй дався? Не охота вставати, а то оце зараз пішов би та дав би їй так, щоб ногами укрилася…“
Але все це були мрії, підкреслені тільки безсилим тупотінням, а ганьба і презирство були тут, навколо, у хаті. Тільки один з „осетрів“ стояв спокійно і навіть на вустах йому заграла приязна усмішка. Він мав ідею. Він чекав.
Коли уповноважений дочитав реєстр до кінця, „осетер“ тріюмфально запитав:
„А де ж у вас, у тому вашому спискові комсомолець? Чи він, може, не виконав пляна?“
(Осетри оживились і навіть перестали тупцювати).
„Комсомольцеве слово попереду, — сухо одказав уповноважений. — Не знаю, чи воно вам припаде до вподоби“. І він не поспішаючи докінчив свою промову.
„Слово має товариш Орцій“, — сказав представник редакції, пролетарський поет. Усі повернулися назад і побачили довгого діда.
„Я — комсомолець“, — сказав дід, і все в хаті перевернулось. Тепер усі дивилися на схід,
