було нічого — був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року редактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.
Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п'ять, яка в п'ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських страждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель — діти дроворуба — навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п'яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.
Того було забагато навіть для чорного, геройського, загартованого сонцем, водою і вітрами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.
Він ночував по селах, подекуди в хаті, подекуди в клуні. Часто його не пускали, бо вважали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у ваґоні. Та справа була не в недовір'ї — бо від того
