язичком споміж зубів, усе сполиснулося слиною і виявилося — мало.
Ні цукерок, що йому колись згодом принесла мати у великдень, ні м'ясо, якого йому теж якось довелось скуштувати, ні навіть численні яйця галагазів, що їх він згодом навчився збирати по скелястих берегах, не могли витруїти з редакторової душі спогаду про те яйце. Воно так і зосталося — гаряче жовте сонце в легкій хмарі білку.
Небавом потому наймит Іван уже не управився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти, і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев'ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.
Редакторові на той час було біля п'яти років, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.
Отак він підвищував свою кваліфікацію, переходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.
Тисячу дев'ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити
