Сторінка:Майк Йогансен. Під парусом на дубі (1933).djvu/47

Цю сторінку схвалено

перший рік свого життя. Сонце пекло йому шкіру і вона бралася болячками і злазила з маленького личка. Мухи лоскотали йому носа, губи, залазили у вуха, нахабно сиділи по п'ятнадцять хвилин на очах, а прикро завинуті рученята марно силкувалися відігнати єгипетську кару. Він був мокрий і висихав, вітер підхоплював його прохолодою, ставало прекрасно і легко, але далі робилося холодно, і редактор кашляв, забігався кашлем, душився і знову кашляв так, що боліли маленькі ребра, надсаджувалися м'язи худенького животика.

„Лишенько, та яке ж воно мале та плохе. Що то значить не хазяйська дитина. Худе, аж чорне“.

Але редактор ріс, і з'ясовувалось, що він здоровий. Уже він сам бігав по траві і, упавши, не убивався, а тільки набирав повен рот землі. Далі він довго стояв і виколупував з-під язичка землю, рештки ж силкувався виплюнути, надуваючи губи. Він стояв суворий і на материне залицяння не відповідав, аж поки хоч трохи землі зоставалося в роті.

Рот очищався, і редактор вирішав сприйняти материну ласку. Він розкривав рученята, але звідкілясь доносився жахливий голос Скоробагатька, мати одразу робилася чужа і непривітна, і редактор зоставався з розкритими в порожнє рученятами саме тоді, коли вся душа його була готова розмовляти з матір'ю. Редактор плакав, біг за нею, падав і знову набирав повен рот землі.