Сторінка:Майк Йогансен. Під парусом на дубі (1933).djvu/37

Цю сторінку схвалено
РОЗДІЛ Б
I

В Одесі на молу, вподовж каменястих берегів, у дачних місцевостях з ренесансними назвами Люстдорф, Аркадія і інших теж сидять на каменях люди. У руках вудки, і вудку запускається на дно під камінь. Дном ходять головасті морські бубирі — це бички — і хапають насадку роззявленим ротом. Бичок — це голова, до якої почеплено маленьке тіло і ще менший хвіст — немов карикатура перших років двадцятого сторіччя — бурські генерали Бота, Де-Вет, Деларей — величезні голови південно-африканських куркулів на малесеньких тільцях.

Заради такого малесенького тільця сидять люди на каменях навколо Одеси. Цей середньовічний спорт — це звичайно не є ловля бичків — і ці бички не потрапляють у консервні банки. І люди ці не рибалки, а рідні брати колекціонерам поштових марок, цигаркових етикеток і навіть якомусь із Ротшільдів, що зібрав єдину в світі, колосальну, майже повну колекцію пташачих вошей.