похвалив. „Одчаюга — дід, — сказав шкіпер, — і колись йому пошматає парус“. І справді, навіть зарифлений парус тяг важку дубівку як мотор. Перші десять кілометрів ми пробігли за щось із півгодини.
Праворуч крізь низьку смужку торішнього комишу видко було колосальне озеро. За його хвилею на сонці сяв манастир. Тепер манахів розігнано і там зразковий колгосп. Але шкіпер поставився до цього стримано: так і не можна було дізнатись, чи він ухвалює це, чи ні.
Але озеро зостається позаду праворуч, і ми вбігли в рукав, на якому треба було маневрувати, бо вітер був спереду. Для початку Сашкові попало рейкою по голові, коли шкіпер переносив парус. Далі на горі, на правім березі зросли якісь будови, двигтів дизель, — це ще одне зразкове господарство підіймало з річки воду поливати технічні культури.
Ліворуч за площинними декораціями очерету гула землечерпалка, розчищаючи фарватер у Рвачі, головнім річищі Дніпровім. Ще один галс і ми вибігли в широкий Рвач.
Тут ми вперше побачили заграву тієї очеретяної пожежі, що як сонце заходила, коли ми підпливали до Кизиму. Мартини маяли над Рвачем. Чаплі перелітали з берега на берег — руді південні чаплі, трішки менші від наших сірих чапель та в тисячу разів численніші. Лиски плавали попід берегами. Зляканий норець, обміркувавши, що дубівка біжить просто на нього,
