Даґестану припадає дуже мало землі. Власне кажучи, землі тільки й є, що в передгір'ї і в Каспійськім узбережжі. Половина ж Даґестанської території це не земля, а самий ляндшафт: гори, провалля, скелі, гірські річки й інші речі, на які можна з приємністю дивитись, але на яких нічого не посієш. У гірних кантонах Даґестану на душу населенця подекуди припадає від одної десятої до одної двадцять п'ятої гектара землі. Та ж земля, що є на полонині і край моря, належить у більшій половині „европейцям“, а в меншій тюркським племенам. Інші ж півсотні націй сидять на гірних шпилях, як леґендарна сорока на колу.
Це не значить, що Даґестан має зостатися бідною країною і надалі, як і тепер, користуватися нашою допомогою. Даґестанові є що обміняти. Там знайдено великі поклади нафти, земляне вугілля, залізну, мідну, ртутну, срібло-олив'яну руду, сірку, цементні мерґелі, сурму, бісмут, нікель, манґан, арсен, сірчаний колчедан, золото, лупець, аспідний лупець, салітру, фосфорити, асфальт, алябастер, сіль камінну і ґлявберову сіль.
Покищо все це лежить у надрах землі і над дорогоцінними металями пасеться баранта. Боровшися півстоліття проти царської Росії, Казі-Магомет і, особливо, Шаміль пробували одночасно піднести Даґестан на рівень культурної країни. Шаміль не тільки організував військо, навчав горян артилерії, тактики і стратегії, не тільки будував порохові заводи, не тільки добував сірку й салітру, не тільки сам карбував срібні гроші із срібла, що добувалося на своїх руднях, але й управлявся побудувати цілий ливарний завод. Він добував залізну руду і виплавляв залізо, він добував мідь і
