пішов ушир. Ширився гуд і дуже поволі знову ріс яснішав крізь зачинені вікна сільради.
„Так от, громадянко, — сказав слюсар Шарабан, — цей товариш, горянин Андрій Дюдя хоче з вами розлучитись.“
Слюсар Шарабан устав і, ніби щось оце тільки обміркувавши, дивився Марті ввічі. Лице їй мінилося й темнішало, наче небо перед грозою. „Так що, громадянко“, сказав слюсар Шарабан уже зовсім інакшим, несподівано веселим голосом „по закону він має на це право Ось тут розпишіться“, і слюсар Шарабан підсунув Марті квартальний відчит фінансової частини сільради, схопивши його швидко зі столу.
Але Марта одштовхнула руку слюсареву з папером і кинулася до чоловіка. Дюдя дивився просто крізь неї на стіну, наче її не було в кімнаті.
„Це правда, Андрію? — спитала вона сиплим голосом. Дюдя коротко кивнув головою.
„За що? — захрипіла Марта. Дюдя мовчав. — Нізащо — зовсім уже весело й люб'язно одповів слюсар Шарабан. — Горянин Андрій Дюдя просто не може жити з підголосками куркульских елементів. Ви розповідаєте куркульні, що він вам випалив на спині кочергою візитну карточку, щоб ви записувалися в колектив“.
„Що випалив? Що ви верзете! — зойкнула Марта. — Побійтеся бога за такі ваші слова!“
„Бога вашого я зроду не боявся, — сказав слюсар Шарабан, — а втім, спитайте людей, що ви привезли сюди, що в вас випалено на спині. У вас, бачите, написано розпеченим залізом: „Записуйтесь у колектив“.
„І ти, чоловіче, цьому повірив, щоб я таке про тебе говорила?“
Дюдя мовчав і спокійно дивився поверх Марти на стіну.
