Жінка щодня сварилася з ним, шпетила його на всю губу та він на те не зважав. Він знав, що хоч вона й бігає щодня до Перепічок поласувати сметанкою та м'ясцем, хоч вона плачеться на свою бідність і на свого чоловіка, хоч вона й каже щодня, що їй світ зав'язав, але й досі не пішла від нього — вона ж його жінка і він за двадцять років ні разу не скинув оком на другу. Йому здалося, що може він і справді замало з нею балакав, може вона хоче домогтися його голосу.
„Одчини, жінко, це я, — сказав горянин Андрій Дюдя і устав із приспи.
„Кому я одчинятиму?“ — одповів холодний, злий голос. „У мене нема чоловіка. Ідіть собі геть!“
Горянин Андрій Дюдя нерішучо оглянувся на приспу. Уже примерзало й на ранок добрий буде мороз, він був у латаній свитині й йому сильно хотілося спати. Він підійшов до вікна, зачепив рями двома пальцями, обачно, по-хазяйському вийняв їх і поклав на приспу. По тому він вліз вікном у хату й звичними вигорбинами долівки намацав путь до печі. Та перед піччю щось забілішало, як сонний спомин. Він ступнув ще раз і налетів головою на якесь залізо, якого не було в хаті, упав і Марта ще двічі вдарила його кочергою по грудях. Він звівся на ноги й штовхнув її так, що вона одлетіла на сажінь. У ту ж мить пронизливий зойк спалахнув по хаті й замовк.
Дюдя запалив сірника. Коло печі лежала Марта в сорочці, боса, лоб їй був заюшений кров'ю — вона убилася об гострий ріг печі. Дюдя засвітив лямпу, приніс води, облив голову Марті, вона звелася на лікті й дивилася на нього, мов оторопіла. Дюдя ще раз придивився до рани, розшукав чисту ганчірку, перев'я-
