Горянин Андрій Дюдя сів на лаві й чекав. Це значило, приблизно, от що: „Пожди, жінко. Ще не так мене лаятимеш. Що плюнув, то плюнув, бо ж ти не кооператив і тебе поночі не видно. Сідай, побалакаймо”. Так зрозуміла його Марта.
Чоловік Марчин, горянин Андрій Дюдя вславився в селі Дубцях тим, що в місті зветься флеґматичністю, а на периферії, за браком інформації наукової, зветься рахманною вдачею. Це був чолов'яга високий і рукою діставав стріхи. На довгій шиї йому спала невелика голова із сонними очима й соннивими вусами. Балакав він дуже рідко й, головним чином, тоді, як давав у сільраді анкетні відомості про своє господарство. Коли в нього питалися закурити, він виймав кисета і або натрушував на долоню співбесідникові самосаду, абож демонстрував, що кисет порожній. Він николи не спорився з жінкою і за двадцять років шлюбного життя ні разу її не вдарив. Марта сперечалася з ним так, що сама висувала якесь твердження і сама ж від його імени заперечувала його — Дюдя терпеливо очікував — аж поки зваживши за й проти, вона сама не приходила до потрібного висновку.
Та цей соннивий чоловік мав повагу всіх горян на селі. Він усе вмів робити, а в час громадянської війни якось так вийшло, що він командував дядьками проти денікінців і петлюрівців. Дядьки виносили це на карб того, що Дюдя не балакав. Він тільки слухав усе, що казали люди і от вони пересварившися, зненацька вирішали, що правильно скаже Дюдя. По тому Дюдя закурював і висловлювався, головне, плювом, кивом, моргом і небагатьма примітивними звуками, скупо процідженими крізь ніс, або крізь зуби. Але
