насиплють“, тільки й управилася коротко й неповно сказати Дюдиха.
„Не лайся жінко, — спокійно моргнув горянин Андрій Дюдя. — Ходімо до хати, побалакаємо, — кивнув він далі. Але Марта не відразу заспокоїлася. У неї була та хороба, що в місті зветься неврастенією, а в селі за браком академічних словників узивається просто вредною язикатістю. „Так це ти, чоловіче? — певнішим голосом сказала Марта. — Так це ти ото витріщив сліпні, а нічого не бачиш, бодай тобі очі повилазили, щоб тебе пекло та варило, щоб ти не знав ні день, ні вночі спокою плювати жінці своїй межи очі!“
Та Дюдя вже підійшов до хати й діставав ключа з-під каменя, що лежав коло приспи. Не поспішаючи, ін одімкнув замка, сховав його в кишеню, одчинив двері і ввійшов у хату. Далі він одшукав лямпу, похувкав у скло і засвітив ґніт.
Востаннє з темряви перед ним народилася його хата. Серед низької закінченої стелі свисала бантина, на кілку висів висхлий вінчик часнику. Коло розбитого, заклеєного газетою віконця стояв покарбований стіл, і на столі виблиснула бляшана коновка з одкрученим вухом. Зі стіни роззявив рота веселий, чистенький піонер і сказав: „Безо всяких промедлений расставайся з пятаком, прочитай, что думал Ленин о союзе с бедняком“.
„Так як же ти, чоловіче, — знову завела Марта. — Чи ти вже зовсім будеш не як люди. Чи ти вже навчився від своїх гольтіпак жінці межи очі плювати, чи ти може тепер у їхній колектив уписався? От не думала, не гадала, двадцять годів із чоловіком живши, що в мене чоловік не як у людей“.
