— Швидко йде життя, — сказав Паркер, коли вони вертались до Мусія. За два роки ти не впізнаєшь ні села ні метод його роботи, ні людей. Я вже зараз не впізнаю їх. Візьми хоч би коваля Мусія. Від Каліфорнії до Кароляйни я не зустрічав фармера, що міг би вистояти проти нього в політичній свідомості. За якінебудь два роки робочі бриґади так вплинули на село що годі його впізнати, та й технічна умілість універсальна, а не вузько-фахова, шириться із швидкістю дивовижною.
— Навіть цей Терешко, якому я сьогодні нарізав болта для рушниці, завтра прийде розпитуватись скільки коштує шруборіз і де його можна купити. А покищо він моїм шруборізом понарізає болти для всіх берданок, що є в членів комуни. До речі, де його берданка? Ти там грався з нею в перерві?
— Я… я, здається — поклав її десь там у траві сказав Марк Кедлі… — Завтра заберемо.
— Ні, ми заберемо її сьогодні. Під час війни — а зараз на селі клясова війна — рушниць не кидають у траві поблизу клуні з комбайнами. Наліво кругом марш.
Місяць виплив з-поза горбів, і на ньому, як масло на розпеченій сковороді, розтавали хмари. Важко переступаючи намуляними ногами, Марк нишпорив у траві, проклинаючи примітивні системи рушниць і чекаючи, поки вирине місяць. М'яко розтопивши хмари, він увесь викотився на гребінь горбів. Щось блиснуло і ворухнулося коло задньої стіни клуні — дві темні однакові постаті на білій стіні. „Хто…“ почав був Кедлі і не докінчив. Величезними стрибками Паркер мчав до клуні. Розлігся вистріл і він упав на траву. Постаті зникли в бур'янах. Не втямивши добре, що сталося, Марк Кедлі стояв коло
