тись на европейських „мисливців“. Але спосеред сотень тисяч пролетарських і селянських мисливців вони невеликий становлять відсоток і невелику роблять шкоду дичині.
— Щождо мого мисливця, то він зайця вб'є, хоча й не відразу. Для цього йому треба три ночі.
— Під ніч першу він одягає кожуха, шапку й чоботи. Кожуха він обгортає рядном[1], щоб не так було видно проти снігу, на шапку навине рушник[2] з тих самих міркувань, а чоботи обгорне ганчір'ям, щоб не холодно було сидіти і щоб ходити нечутно. Він викопує яму в снігу в трьох ступнях від заячого місця і ще перед захід сонця сідає в тій ямі. Коли сонце вже зайшло, з далеких лісів з'являється заєць. Він не дуже поспішає — зводячись на лапки, він удихає аромат морозного повітря й, до речі, перевіряє, чи не пахне теє повітря українським селянином. Пострибуючи, манівцями, не кваплячись, він добивається до капусти і перед вечерею, ще раз аналізує розмаїті запахи, що на крилах вітрових долинають до його делікатного носа. У цю мить мисливець надушує на спуск.
— Він вицілив з математичною точністю — він не французький фабрикант, щоб розкидатись набоями і ні в нього, ні в його батьків немає порохових заводів. Але цієї ночі не народжується вистріл — заіржавілий затвор не працює; коли ж мисливець, (збагативши одноманітність зимової снігової ночі кількома яскравими новот-
