і просто займає те місце. В його ізбі[1] на дерев'яній стіні висить бездарно намальована олійною фарбою картина на мисливську тему. Він має самовара і п'є чай з цукром у прикуску. В його є собака неймовірної породи, предки якого ночували недалеко від панського пойнтера. Він зневажає селян, бо він мисливець, а селяни зневажають його, — бо він мисливець.
— У нього, нарешті, є рушниця з дамасковими дулами, про яку на селі циркулюють різноманітні антинаукові леґенди. Правда, подекуди, на тім самім селі є в когось ще шомполка, а може й берданка, але це не характерно — це виїмки, що стверджують правило.
— Трохи інакше буває на Україні. Поперше, дорогий друже, Україна це не Росія. Отже й ленінградський порт, це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках — претенсія безпідставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торфяному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росіянами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу, чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Україною криється знову в тім таки ж полюванні. Українець купує рушницю з таких серйозних міркувань:
— Поперше він, у протилежність пацифістськи настроєному російському селянинові, страшенний аматор до всякої зброї. Навіть ідучи через вулицю до кума[2] він озброюється ціпком[3], смушковою шапкою і грішми на колективну закупівлю горілки. Тим більше він хоче,
