він мені не пойняв віри ні на йоту. — Тоді скажіть мені, що я бачив згодом, на десять років пізніше.
— Я вже великий був парубок, мати моя ще були живі. Якось батько поїхав у місто продавати муку. Поїхав волами, сказав, що повернеться в суботу ж увечері — і не повернувся. Ждали ми його ввесь вечір і добрали: батько попав до шинку.
Мати стали плакати. Ждали до десятої, ждали до одинадцятої години — нема. Мати так і не лягали спати.
Годині о третій уночі, мати мене збудили. — Запрягай коня, Грицьку. Поїдеш по батька.
Я встав, запріг коня й поїхав. Було це вдосвіта, їхав я оцим самим лісом, оцею самою дорогою…
— Дивіться, Григорію Семеновичу, то не заєць побіг отам ліщиною? — сказав я.
Труш сердито подивився на мене і змовк. Десь далеко попереду, щось промигтіло попід ліщиною і зникло в гущавині. Було надвечір. Зеленого вже не було, навколо здіймалась сама чорна каламутна маса стовбурів, ліщини, широких кущів. Кінь ішов помалу. Тільки вгорі поміж тьмаво-синього верховіття, витикались розірвані, пошмагані плями зеленавого неба, рожеві позаду й фіолетові попереду. Ліс був, мов сад, немов десь близько чорні дуби розгалужувались у широкі платани, колосальні араукарії і стриміли чорними свічками в небо Єгови й гігантова папороть стелилась оксамитовим ложем.
… — Я їхав тим самим лісом уночі, — сказав Труш. — Я думав про те, що батько пиячить у шинку, пропиває хліб, що ми з матір'ю своїм горбом робили і зроду вперше лихе подумав на батька. Аджеж він знав, що нам ні з чого буде жити, він знав, що виганяє мене на заробітки в місто, що менші копатимуть коло
