чергуються з матовими калюжами куряви, курява, як та вода, заповнила вщерть усі коломиї, колеса стрибають, верболіз спружинить, ми підлітаємо вгору, і на кожному стрибкові видно шляхи, що летять у далечінь.
Ми посірішали в одну мить. Малинові петлиці воєнного, сиві вуса слюсаря-інструментальника і чорне дуло рушниці зробилися однакові й сірі.
Спід торішнього горілого полину пробивався полин весняний, пухнатий, біляво-зелений. У річищі колишньої річки майнув клаптик справжньої зеленої травички і знов пішли писати пил і полин.
Ми довго сиділи мовчки, аж вербове гілля утрусилося, угнулось під нами, і ми з речами своїми провалилися на дно. Стало менш підкидати, дорога ішла через сухі очерети, і от у далині з'явилися нафтові резервуари Ракуші. Вони висіли в повітрі, немов пливли, підняті над горизонтом. До них було ще кілометрів із п'ятдесят, їх не могло бути видно — це був міраж. Вони пливли, гойдаючись на струмені розігрітого повітря, і раптом потопли, пішли під горизонт. Тепер вони з'являться через годину, у двадцятьох кілометрах, і на цей раз на твердій землі.
— Боюся, що не вистачить води для радіатора, — сказав воєнний. — Набрати нема де!
— Чому боїшся, — відповів казак помічник шофера. — Воду знайдем. Тобі не можна боятись, воєнний чоловік!
— Ти не калмиковець — сказав воєнний. — Ми, калмиковці, навчилися боятись у двадцять першому році.
Воєнний був ставний хлопець із довгим рішучим
