вати присілок і треба було зібрати людей. Перед цим завданням розгубилась навіть залізна енергія Кості Селезньова. Йому допоміг дикий адаєць, казак Сана.
У час ліквідації куркульських банд Сана був провідником робітничих загонів. Він знав усе, він міг дізнатися про все, що потрібне було його друзям.
Потрібні були люди. Сана побалакав із казаками і з'явилися цілі табори кибиток. Потрібна була глина: просолена глина Кос Чагила розвалювалася між пальців. Сана наказав класти глину шарами, перекладаючи снігом, глина опріснилася, і казаки перейшли з кибиток у землянки — це було вже зимою, при двадцятиградусному морозі.
Ніхто не знає, що казав Сана своїм диким землякам, які чудесні фарби він знайшов, щоб розповісти їм про героїчний труд, про чародійну силу нафти, про ясне нове життя. Сана поїхав до Москви, щоб своїми очима обмацати зреалізовану тисячолітню мрію людства. Та коли б він навіть був тут, хто зна, чи зумів би він пояснити руською мовою те, що він у середньовічних образах розповідав своїм землякам.
За рік Кос Чагил уже був присілком, було декілька корпусів, резервуари для води, і бурова, що приїхала дном ріки Емби, дала нафту.
Бишим Кизил Бас не дожив до цього дня, а він же щовечора приїздив на бурову спитати, чи не пішла нафта. Він захворів на сипняк і з поради когось із волзьких своїх друзів лікувався тільки горілкою. Це
