Сторінка:Майк Йогансен. Кос Чагил на Ембі (1936).djvu/22

Цю сторінку схвалено

Це була розколина в льоду. Кабір зменшив ходи. Тріангулятори вилізли, виліз і шофер Кабір. Він оглянув розколину: уподовж стежки верблюдів її розмололи автомобільні колеса, окрайки надламані, хтось тут провалювався. У розламанім місці синілася вода, поруч по всій довжині розколини вона зашерхла тонким льодом.

— Давай сідай, давай сідай! — гукнув Кабір і повів машину понад розколиною, шукаючи переправи.

Уранці на п'ятий день путь мала скінчитися. Зоставалося ще із п'ятдесят кілометрів, коли з берега посунула величезна чорна хмара. Кінці її витяглися, плазуючи праворуч і ліворуч. Машини швидко ішли рівним льодом, а хмара все, не збільшуючись і не зменшуючись, стояла над береговою стороною.

— Либонь буде сніг, Олексію Сергійовичу! — І Олексій Сергійович зап'явся з головою і вусами у довгий кожух.

Кабір гонив машину у повний хід, зоставалося вже небагато. Машини з фрикційними муфтами відставали, на них, як труби на крейсерах, манячили королі.

Нарешті край хмари, випроставшись довгим чорним язиком, обійшов машину ззаду. Щось незвичайне було в кольорі цієї хмари, вона була не стемнасиня, як грозова туча, а ледь фіолетова, майже зовсім чорна, ніби розмазана китайська туш.

Машина ступила на землю, зійшла в корито ріки, знову вийшла з корита, колеса засичали в багні. Обіруч з'явилися чорні саманні хатки, далі дерев'яні, теж чорні, грязюка ставала чимраз глибша й чорніша.