По дорозі вже з'явилися нові озера від Емби, покищо ще мілкі й голі: цибаті кулики-ходулочники пішки йшли до середини води, легкими брижжами обмивало їх червоні коліна.
На глиняній могилі, розкритій угору немов порепана коробочка бавовни, сиділа, витягши шию, качка галагаз, що гніздує в землі, чудна біла птиця, летом і голосом більше подібна до гуся, ніж до качки. Вона крикнула тривожно і на крик з могили вистромилась голова подруги, довгі шиї поволі повертались, стежачи за ходом машини.
За четвертим мостом через одгалуження Емби була велика сага, під гострим кутом до води чергою здіймалися качки, немов сполохана з алгебраїчної сторінки низка чорних квадратних коренів. Посередині саги стояв у воді довгий директор.
Він помахав шапкою, шофер спинив машину, і директор помалу вибрів з води. Він був весь мокрий, він і не збирався був полювати, але, побачивши качок, відпустив шофера і заліз у воду, знаючи, що через дві години вийде наш ваговіз.
Цей цибатий українець ставився з цілковитою байдужістю до того факта, що був мокрий до пояса.
— Нам не звикати ходити по воді, — сказав він, — та ще на сонечку. Куди гірше було стояти цілий день у воді під землею.
Спосеред усіх ембівських директорів тільки довгий Муковня, та ще заступник Єрохіна Саликов — шахтарі. Тільки Саликов стояв на забої, а Муковня був кріпильником.
