і діти гасали обіруч людського струму. І над походом бубонів шепіт про страшний плякат, випалений на спині розпеченою кочергою.
Перед сільрадою став поїзд, і Марта, мов нежива увійшла у хату. Сиділи голова й слюсар Шарабан, стояв Андрій Дюдя й просто дивився їй у вічі. Перепечиха й ще одна статечна подолянка ввели Марту в кімнату.
«Ви, громадянки, вийдіть» сказав голова. Тут діло сімейне, а не міжнародня конференція ворожих держав».
Марта безпомічно мученицьким поглядом оглянулася на своїх мироносиць. Всі стояли мов укопані, немов не до них касалося.
«Я ж вам сказав, громадянки, що це діло сімейне. Спитайте от у чоловіка — він бере розвід. Так що вам тут не випадає проїдатись. Ваше діло буде попереду».
Марта враз ожила. На лиці їй змінився раптом вираз, вона широко розплющила очі. «Вийдіть, голубоньки» сказала вона до мироносиць. «Либонь мене тут не ззїдять одразу».
Мироносиці перекинулись оком і вийшли. Ззовні на майдані виріс гуд, хитнувся високо в повітрі, ущух і пішов ушир. Ширився гуд і дуже поволі знову ріс і яснішав крізь зачинені вікна сільради.
«Так от, громадянко», сказав слюсар Шарабан, «цей товариш, горянин Андрій Дюдя хоче з вами розлучитись».
