задній плян, і так було аж до того часу, як на селі з новою силою запалала клясова війна, подоляни розпочали шалену аґітацію й пропаґанду й сільрада замакітрилася. Довго очікував Дюдя і, кінець кінцем, як сказано, сплюнув сильно в напрямі подолянського городу.
Тим то, коли Марта добрала, що він хоче балакати, вона мало не скотилася з лави й язик заскнів їй у роті. Вона відчула, що розпочалися великі події. На всякий випадок, вона уперлася руками в боки і в голові їй заснувались розмаїті образні вислови, стримувані бойовим вичікуванням.
Але горянин Андрій Дюдя мовчав і тільки дивився на неї соннивим блакитним поглядом. Стало ясно, що він сказав уже так багато, що тепер випадало промовляти Марті.
«То як же, чоловіче?» — почала Марта низьким рівним, жалібним тоном. — Уже ти до мене й слова не хочеш сказати. Мало тобі того, що я б із голоду пропала, якби не Перепічки, спасибі їм, добрим людям, що дають, коли яєчко, коли сметанки, а коли й печенею почастують, що й не забуваєш, який смак у м'яса.
«Бачу я, бачу, що вже тобі закортіло в голодрабську комунію. Будете там спати по сорок душ під одним покривалом, та їсти руками з корита як, прости господи, свині.
