сухою, вироджується в схоластику. Отже в поезіі, що „співала на ліру“ два десятиліття тому космичні образи (сонця, планет, землі, місяця, всесвіту, неба, стихій) загубили конкретність — стали заялозеними формулами, зміст яких був усім відомий попереду отже не вражав нікого своєю влучністю, барвистістю — до них надто придивились. Зірки — як очі, матір — земля, сонце — бог, місяць — лице, безмежна блакить неба здавалися такими високими речами — мали такий непорушний патент на святість і недосяжність, що лишались або геть без образів, або порівнювались виключно з такими же «чистими» і «святими» поняттями, як указано.
В результаті читач, прочитавши про „душу як море“ про море сліз і крови про „душу як безмежну блакить неба“ правда лишався задоволений „поетичністю“ цих образів, але неохоче читав вірші, знаючи наперед, що він у них знайде щось правда „високо поетичне“ але до нудоти знайоме і невиразне.
В той же час величність сучасности вимагає грандіозних образів отже полишити космичні поеми поезія не могла — значить підійшла до них, як Магомет до гори. В Еллана (Електра).
