Цю сторінку схвалено
він каже сам за себе. Природа перед дощем змальована П. Тичиною з геніяльною яскравістю в другому місці.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вітри лежать, вітри на арфу грають
А в небі свариться вже хтось.
Завіса чорносиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь…
Мов звір ховається людина
— Господь іде! — подумав десь полинь
Заплакав дощ… і вщух.
П. Тичина.
Мені доводиться наводити довші уривки, бо образ непорушно звязаний з усією темою поезіі, отже часто аби бути зрозумілим, треба його не відривати від поетичного цілого, що часто роблять критики, глузуючи потім з „незрозумілого“ образу.
Осіннє листя.
Твоі коси від смутку, від суму
Вкрила розолоть, ой же й кривава
Певно душу твою взолотила печаль,
Що така ти ласкава.
П. Тичина.
