Отже схема його, користуючись умовними знаками, (див. вище) така:
—́ — | —́ — | —́ — | —́ —
Зветься він в такому (свойому звичайному) вигляді — хореєм. У Шевченка він носить ще сліди старовкраінського силабичного віршу — це б то такого де кількість і порядок наголосів майже немає значіння, а лише число складів (такий вірш зараз є в польській і французській мові). Подивіться, справді, на перший з наведених віршів. Наголос замість першого складу стоіть на другому (в таку…) Те ж в другому рядку (Біля…)
Таким чином в даному віршові його ритмичність, розміреність залежить не від числа й порядку наголосів, а просто собі від числа складів в рядку — силабичний вірш. В з'язку з указаною в украінській мові невеликою ріжницею наголошених і ненаголошених складів маємо змогу уживати такого силабичного віршу, аби надати йому ритмичного руху, з'окрема аби позбавити хоч би хорей його настирливого стукання зробити його мнякшим і гнучкішим. Украінські поети доби Миколи Вороного, Олеся, Чупринки, переспівуючи московські зразки, забули за цю прикмету вкраінського хорею, останній навіть довів хорей до найвищого ступня стуканини, сухого
