Цвіли суниці між полян,
Столітне сонце розтавало.
Поволі військо йшло селян
В долину — й війська було мало.
Затужавіли у піхвах шабл
І чоботи від поту позгнивали.
Бо довго бились — але довше йшли
— І вийшли через лісові провали.
І скільки око може осягти
Розкинувся в подолі білий табор,
Іржали коні, піли когути
Солдати сонні скніли коло штабу.
І звали добре, що цей самий генерал
Прийшов до них із військом білим,
Палив хати і землю відбирав,
Ту землю, що вони робили.
Тож командир порахував бійців
— Столітне сонце розтавало —
