Сторінка:Лїтературно-науковий вістник. 1906. Том 36. Книга 11.pdf/79

Упир твій роззявить, до серця упнеть ся,
Вялить тобі душу та нївечить звикне:
 Упир сей скрізь творчістю зветь ся.

„І кликать не треба: як сум не дасть спати,
Він зараз до тебе прилине з півночи,
 Сам стане вчащати…
Зросла ти в країнї піснями натхненій,
А люди нудні, до надбання охочі,
 Злочинством вважають твій генїй.

„Ось зваж ся відкрити затроєні рани
У слові могутнім: почне всяк знущатись;
 Під гуки догани
Хай голос почують величнього гимну,
Що звав би кохать і брататись:
 Всї глянуть немов на причинну.

„Цькувать тебе кинуть ся злі твої суддї,
Поки роздеруть як вовки-сїроманцї;
 В сльозах на відлюддї,
З журбою у грудях від дикого крику,
Ти будеш тинятись і вечір і в ранцї,
 До віку, до віку, до віку!“

Скінчила отак тай пішла собі звільна,
В червоні вгорнувши ся шмати,
 Недоля моя невідхильна…
А я не знайшла, що сказати.

 

III.

Сад зачарований
Пахне гарнесенько,
Спить обцїлований
Ніччю тихесенько.

Спить — прокидаєть ся
В снї полохливому;
Щось не дрімаєть ся
Вітру журливому.

Може дізнали ся
Квіти засмучені,
Як ми зблукали ся
Кривдою змучені. —

Скільки скрізь лиха є?
Може… Росицею
Сьвіжою дихає
Листя з травицею.

Понад оселями
Горя невтїшними
Та невеселими
Думами грішними,

Понад могилами
Ніч розливаєть ся,
Слїзьми безсилими
Плаче, вбиваєть ся.