|
АДА НЕҐРІ. |
Сеї ночи до ліжка мого надійшла
Якась постать нужденна:
Кінжал з боку, зір пильно на мене звела
Усьміхнувшись… Дріжу тороплена…
„Я, мовля, твоя доля злиденна!“
„Полохлива пташино, з тобою весь вік
Я була і до стерти не кину;
Куди ти — туди й я, чи квітки чи терник,
За тобою піду в домовину“.
„Геть!“ — розлїг ся крізь сльози мій крик.
А вона все стоїть тай стоїть наді мною:
„Так — шепоче — судилось тобі.
Ти — мов пролїсок той над труною,
Що зростає з під снігу весною
У журбі, — так судилось тобі!“
Я схопилась та знов: „ Прагне серце дївоче
Тих надїй, що горять в двацять лїт,
Поцїлунків і блиску від ґенїя хоче;
Для кохання, для щастя прийшла я на сьвіт…
Згинь від мене, лиха потороче!“
Одрікає вона: „Перемога з вінцем
Ждуть того після працї обранця,
Що величних ідей був безлячним творцем,
Свою кров за їх лив і пав смілим борцем“.
Я сказала: „Остань ся!“
|
В червонім убраннї мандрівниця пізно |
