Сторінка:Літопис революції. № 4 (37) (1929).djvu/276

Ця сторінка вичитана

позиції стали більш визначені. Населення відчуло це зрушення й вітало перехід влади в місті до радянських частин.

Цим наказом владу махновського командира обмежувано тільки над його частинами. Населення мало звертатися до Ревкому й нашої комендатури. Отже, це був перший удар махновцям.

В зазначеному вище документі згадано про параду часїин бригади.

Треба сказати, що це було своєрідне змагання наших з махновцями й провіркою наших частин...

На параду прибула й „чорна сотня“ на чолі з Каретніко- вим. Після мого вітання частин з перемогами Червоної армії, одержано повідомлення про взяття м. Бердянського, Маріюполя та інш. міст. Основну частину своєї промови я присвятив партизанам, де відзначав, що їхній тепер обов’язок, коли вони вважають себе за революціонерів, покинути загони партизанські й вступити до лав Червоної армії, згорнути чорний стяг і стати на захист Червоного прапору.

Ця промова розлютила присутнього на параді Каретнікова. Щождо партизан, то вони поставилися зовсім інакше. Стало чути голоси за нас. Справу захотів урятувати відомий Попов— лівий есер, один із організаторів лівоесерівського повстання в Москві, де він відогравав не абияку ролю.

— Я той Попов... — і почав він, перечисляючи свої революційні заслуги й лицарські вчинки, закликати червоноармійців іти до армії Махна, де всі рівні, де нема комісарів та інш. й інш. в махновській філософії. Підчас його виступу ледве не сталася неприємна історія... Попов на адресу командирів сказав декілька образливих слів, після чого нам коштувало багато сили спинити частини від самосуду й уникнути бійки.

Отже, нарада стала за початок... Присутні на ній махновці рознесли вісті про параду в своїх частинах. Протягом цілого дня ми мітингували по різних махновських частинах. Тов. Генін, пам’ятаю, прийшов зовсім охриплий. Він з колосальним успіхом виступав у частинах Калашнікова, де йому довелося стримати махновців від розправи з своїм командиром.

Ґрунт був виготуваний, але, леле... діяти не можна було: наказ був — чекати...

До кінця дня в усі наші частини поодинці й групами переходили махновці; хто здавав зброю й ішов додому, а хто записувався в частини й приносив з собою зброю.

Вночі по всіх шляхах з Олександрівського поодиниці й купами йшли додому махновці.

Стіну пробито, хвиля пішла... Деморалізація махновців розійшлася. Ми робили й далі свою роботу, поглиблюючи розвал махновським лавам.

Далі, не пригадую якого числа, ми отримали, нарешті, вказівки.