16-го лютого 1924
99
ЛІТОПИС
цизму і реалізму в національній політиці; не тільки не проявили вони ініціятиви задля остороги громадянства… але навіть і тепер не мають цивільної відваги зробити того з відкритим шеломом… висловити своєї думки відкрито і ясно, тільки обходять поза плоти тай поза огороди“… Се останнє бачить полеміст „Діла“ в афоризмі „Війна і мир“, уміщенім зараз за статтею „З галицької траґедії“, який буцімто заступає думку автора сеї останньої, та кінчить словами: „Смутком віє від такого вияснювання наболілих питань.“
Ось короткий та вірний зміст відповіди „Діла“. Чи треба вимовнішого образка занепаду нашої преси? Або нагляднішого доказу, як мало користають деякі люде з власного досвіду? Се-ж очевидне нерозуміння свойого основного завдання і свідоцтво моральної безсильности, якщо не чого гіршого, коли велиться вірити, що старий поважний орґан громадської думки, остаючи безпереривно в тісному звязку з громадянством, мусів буцімто упасти невинною жертвою нездарности чи недобросовісности одиниці чи малого гуртка одиниць за кордоном, відорваних від українського громадянства, хоч би й під шумною назвою „уряду“. Чи не було першим і найголовнішим обовязком якраз чесної преси не допустити до такого ненормального стану? Національна преса — се-ж народна совість, якій не до лиця поза ображеної дівочости. — Коли „Діло“ й досі не розуміє сього, то можна зневіритися в його будущині.
Щодо закидів, обернених в бік „Літопису“, мусимо з усею енерґією запротестувати проти твердження, буцімто він „не важиться висловити своєї думки відкрито і ясно, тілько обходить поза плоти та поза городи“. Невже наші замітки про „Діло“ були ще замало „відкриті і ясні“? Які там „плоти й городи“? Се очевидна нетактність, коли один часопис, щоденний, присвоює собі право диктувати другому, тижневому, на які теми йому писати! „Літопис“ пише — у межах спроможности — про се, що уважає актуальним, корисним або інтересним; пише тоді, коли уважає відповідним; одначе завсіди пише достаточно ясно і відкрито, щоб інтеліґентний і добросовісной читач міг зрозуміти. У статті „З галицької траґедії“ сказано виразно, що про „фактичні помилки нашої національної політики в останніх 5—10 роках“ говоритимемо при иншій нагоді, та сим разом обмежилися до заміток про одну з основних причин безуспішности нашої політики — про пресу, саме з приводу розпучливого новорічного крику „Діла“. Чи можливо поставити справу ясніше і відкритіше? В таких обставинах, добачувати в афоризмі „Війна і мир“ той тин, за який буцімто ховається боязький автор, може хиба зла воля. Хто переглядав „Літопис“, той знає, що всі міщені в ньому афоризми більш-менш підходять до обставин нашого національного життя (на те й виписано їх!); а хто лиш знайомий з редакційною технікою, знає також, що рішаючий голос про те, чи треба покористуватися афоризмовим запасом (він здавна готовий і зложений), має не так редактор як метрампаж. І так зправди було при 2-ім зш. „Літопису“. Що тоді вибір упав на „Війну і мир“ і що зміст сього афоризму припадково достроївся до першої частини статті „З галицької траґедії“ — частини „Ділом“ навіть незгаданої — то наша редакція хиба заслужила за се признання, а не низької інсинуації з боку львівської посестри. Очевидний знак морального занепаду нашої преси.
На сьому ми могли-б закінчити цілий випадок з „Ділом“ і полишити читачам остаточну думку про нього. Та на-жаль, у полеміці львівського дневника є ще один важкий закид проти редактора „Літопису“. Він, мовляв, не тілько тепер не має цивільної відваги виступати з відкритим шоломом (що за неустрашений лицар написав таке, де його лице?); він також один з тих наших дипломатів, які були і повинні були бути в курсі справи і які на-жаль… не проявили ініціятиви“ в боротьбі з лихом, „іґнорували пресу тоді, як ще був час остерегти громадянство від обману, самодурства і дурних учинків.“
Закид „Діла“ (не можна сказати, щоб він був дуже ясний і відкритий) треба розуміти так, що редактор „Літопису“ — ні в часі коли він був на службі української національної політики (себто до 1921), ні потім вийшовши з неї, хоч був чи повинен був бути „в курсі справи“, — своїм іґноруванням преси і браком ініціятиви не остеріг громадянства тоді, поки був ще час та сим способом став співвинуватцем за катастрофу 14-го березня. Се такий важкий закид, що наш редактор приневолений просити у своїх читачів вибачення за впровадження в дискусію деякого особистого елементу (річи — самому йому дуже осоружної й завсіди униканої); та, як зараз побачимо, за особою тут ховається одна доси незнана сторінка найновішої історії галицьких Українців, яку в цілости писати тут не місце, та й поминути вже неможливо.
Почнемо „відкрито і ясно“ без „плотів і городів“: Докір „Діла“ зроблений mala fide, недобросовісно. На-скілько він спрямований проти „урядової“ діяльности нашого редактор, поки він був у „дипломатичній“ службі, то всякому звісно, що культурні звичаї не дозволяють урядовцеви забігати у пресу, щоб остерігати громадянство від наслідків урядової політики, а колиб так було, то се була-б анархія. Звісно, кождий громадянин у подібнім становищи, коли він не безхарактерний карієрист і задоволений жолобник, має не то право а й моральний обовязок виявляти свої погляди, помічення, поради й остороги, одначе тілько і виключно по адресу своїх урядових зверхників. І кождий громадянин у подібнім становищи, коли тілько він почуває у собі крихітку моральної відповідальности за вчинки тої національної власти, у службі якої він остає, не оставатиме на своїм уряді, коли переконався, що він не в силі змінити даного погубного політичного напрямку.
Чи наш редактор, будучи в урядовій службі, користувався тим своїм правом і сповняв той
