Сторінка:Літопис політики, письменства і мистецтва. – 1924. – ч. 2.pdf/5

ного стану? Невже не було в наших власних силах відхилити найгірше і надати обставинам дещо инший характер? А як так, то чому ми не покористувалися сею можливостю ? Не станемо тут зупинятися на фактичних помилках нашої національної політики в останніх 53-10 роках, — на се прийде инша нагода натомість добре було-б подумати про деякі основні причини безуспішности нашої політики і звязаної з нею катастрофи. І се поле дуже широке і воно вимагає ширшого аналітичного розгляду, що виходить поза мейі сеї статті; тому на сьогодні обмежимося тілько до одного боку національного життя Галичини, в критичнім моменті історії 1918—1923, — до ролі преси. ж ж х Перед нами новорічне число „Діла“ з його передовою ,На порозі нового року“. Читаємо там м. ин. таке: »Бути українським публіцистом у нинішних умовинах (це одно з найбільше невдячних завдань у суспільній діяльности. Не тільки матеріяльно, але й морально. Наше громадянське життя розлітається мов лахміття на обривки труп, гуртків і комітетів, яких провідники хотять наслідувати геній Леніна або Мусоліні. І публіцист, який уважає своїм першим обовязком дати вірний образ суспільности в її змаганнях, поєднати свободу критики з громадянською відповідальністю — перший паде жертвою людців, що виступають проти свободи слова і збірної виміни гадок,“ Без сумніву, дуже важкі слова і дуже характеристичні для сучасного моменту українського життя в Галичині. Вони просто говорять, що тамошна преса у повиїм занепаді й дегенерації. Бо-ж не все так будо, як у горі змальовано. Були часи, і то не такі давні, що само прим. Діло“ вважалося найінтеліїентнішим Ї найліпше редатованим органом преси у Львові; були часи. де воно було безсумнівним“ ,властелином душ“ земляків, яким ні-трохи не лестило, а при ньому вся конкуренційна преса була безсильна і без впливу. Бути українським публіцистом у ті часи, не було, що правда, таким почесним званням як прим. в Англії, одначе ніхто з тодішних редакторів не написав би був, що його завдання морально невдячне. А свобода думки, слова і критики була в умах громадянства так глибоко вкорінена, що годі було уявити собі, щоби за чесне користування сим самозрозумілим правом мав хто ,падати жертвою людців, що виступають проти свободи слова і абірної виміни думок“, а сам орган — жертвою бойкоту, організованого (нечувана річ колись!) академічною молодю! А всеж таки до сього дійшло, і дійсність мабуть ще сумніша ніж можна-б витягнути з новорічних жалів , Діла“. І не можна сказати, щоб се були тілько індивідуальні прояви, звязані сяк чи так з самим тілько головним львівським органом. НІ, се прояви типові, і сьогодні кождий непродажний публіцист і кождий незалежний часопис плибабів таціаладів міг би подібно писати як ось редактор „Ділає. І як се сталося, що наше громадянство, що 99,999/, своєї політичної мудрости бере з своєї ЛІТОПИС 19 таки преси, стало таке нетолерантне, засліплене і всякій дематогії податне? „Та-ж до дуже недавна був у Галичині тілько один-одніський орган прилюдної думки, і ним було... , Діло“, хоч часом під псевдонімом! оли отже хто навчив наше громадянство нетерпимости, нежритичности, фразерства і нещирости, то хиба той самий орган, що сьогодні збирає плоди своєї ранішої тактики. Бо се не велика заслуга стати прихильнижом свободи слова і виміни думки та плекати (дуже обмежений) критицизм у національнополітичних питаннях — що-тілько після 14-го березня, значить тоді, коли жадним лібералізмом не направиш лиха, заподіяного відворотними принципами, практикованими до того часу. І тому треба мати дещо зрозуміння для теперішної поведінки одної частини галицького громадянства, зокрема молоді. На дні сього бунтарства проти ,Діла“ лежить не так нехіть до його нового (дуже неясного і повного суперечностей) курсу, як більше відплата за старий курс до 14-го березня, коли саме найбільше треба було чесности, прозорости, контролі, критизицму і реалізму в національній політиці та остороги громадянства від обману, самодурства і дурних учинків. Се пімста за розвіяні мрії і злуди, витворені не самим громадянством, а його провідними сферами, в першій черзі — пресою. Що єе громадянство, відвертаючися від „Діла“ іде за голосом тих, що більш або менш зручно переймили його ранішу тактику, — то психологічно цілком зрозуміле, Побазжати-б тілько, щоб друга ,лекціяє було коротша і — успішніша. За нею прийдуть до голосу ті, в бік яких було спрямоване пресове дуло терористів з обох єпох галицької історі перед 14-йм березня і після нього. ІЙНА І МИР. Кождий нарід має границю, що поза нею не видержує терпіння нещасливої війни. Ся границя лежить неоднаково далеко, в залежности від внутрішної сили держави, від сили її проводу і від характеру народу. Та коли вона вже осягнена, то Й наймогутніший володарь не всилі продовжувати війну; державний розум велить йому дбати про заключення мира, поки ще не дійшло до крайности. (Блюм, 1906) У народу дідичної мудрости в політиці И Англійці все ще мають право на сей еріїбебоп огпаля? Що вони мали його, і всеціло заслугували того, до світової війни — не може бути жадного сумніву. Ні дипломатична підготівка війни, ні її вибух, ні перші два роки крівавих змагань не зменшили сеї старої поваги. Перші сумніви прокидаються тільки під кінець 1916-го, коли керма бритійської імперії перейшла в руки Лойд-Джорджа і коди з його вимовних уст упало здовіще: Жпосік опі — безпощадна боротьба до загину! Сей горячекровний Кельт, що тілько дуже недостаточно втягнув у себе досвіду й духа дідичної політики В. Британії, натомість увілляв в неї