мадянство, що революція 1918-го р. — кість від кости і кров від крови погрому і перемиря відкрила нову, кращу еру німецької історії, еру правдивої волі і більшого добробуту[1]. Значить, хто цінив пореволюційний лад у Німеччині, той мусів відчувати у глибині душі щось неначе вдячність усім тим подіям й обставинам, що привели до нового ладу. Все те довело до парадоксу, — до віри, що можна (і треба) будо програти велику війну, взяти на себе нечувано тяжкі зобовязання, щоб менше працювати (8 годин замість давних 10) і мати у себе „найкраще у світі“ соціяльне законодавство, яке одну половину людности переміняє у добре платну бюрократію, а другу у рентієрів на громадські кошти. Звісно, такий політичний абсурд мусів раз скінчитися; він тревав уже за довго. Зворот принесла справа Поруря, що завела Німеччину на сам край пропасти.
Без сумніву, ніхто в Німеччині, рік тому назад, не бажав собі окупації басейну Рура Французами; одначе було чимало таких, що думали, що ся окупація мусить скінчитися французькою невдачею та у своїх наслідках довести до ревізії версайського мира. При сім раховано на невичерпану моральну силу пасивного опору німецької людности, на невмілість Французів опанувати й експлоатувати складну промислову механіку Поруря, та вкінци на неминучу і скору інтервенцію инших держав. Всі ті рахунки завели одначе немилосерно. Замість сподіваних користей прийшли: повне знищення німецької валюти, руїна державних, краєвих і громадських фінансів, остра господарська криза, безробіття, соціяльні конвульсії, марево большевизму, моральний розстрій, змагання до відокремлення поодиноких країв і провінцій, фактичне відорвання Заренської области, байдужність инших держав і т. ин. Все те виявилося в самих дванацять годин, в останню хвилину перед непроглядною катастрофою; одначе все ще досить рано, щоб почати зворот, хоч оплачений бевповоротними стратами. Про сей процес оздоровління, який почався та якого розміри, вигляди й успішність ще закриті перед нами, говоритимемо иншим разом; тут обмежимося підкресленням деяких висновків з політичного досвіду Німеччини в тім чорнім році.
Сьогодні не може бути жадного сумніву, що вся рурська політика уряду Куна була одною великою політичною помилкою, побудованою на хибних міркуваннях. Та з друго боку несправедливо було-б скидати всю вину на самого тілько Куна, як тепер часто чути в Німеччині. В дійсности відповідальність за сю помилку двигає все німецьке громадянство, всі його верстви і всі партії, від крайних правих до найкрайніших лівих. В перших місяцях сеї політики була тілько одна думка, одна воля, одно одушевління й одна надія, в супереч осторогам прихильної анґлійської преси; розбіжність почалася тілько тоді, коли невдача стала безсумнівною. Ось і зайвий раз наука, що одностайний настрій, однодушне хотіння, одноцільний фронт зовсім не достаточні, щоб дану політику оправдати або їй обезпечити успіх; часто, дуже часто буває, що одиноко розумна і корисна не така політика, не така тактика, що її бажає „вся нація“, а тілько та, що її дораджують одиниці, буває й чужі, дарма що вона непопулярна та своїм прихильникам все крім популярности і дешевих лаврів приносить. Се що-тілько історія оціняє і будущі покоління розуміють.
Es kann das Volk sein eigener Tyrann sein und es ist es oft gewesen. (Börne)
ЩО сталося з українським „Піємонтом“ за останніх десять літ? Чим була Галичина до 1914-го між українськими землями і в українськім національнім життю, а чим вони тепер? Не перецінюючи передвоєнного „золотого віку“ (ся фраза була авторитетно вжита у нас ще 1916-го р.) і не прибільшуючи чорних красок сьогоднішному лихоліттю, кождий обсерватор, з самого першого разу, догляне і доглянути мусить величезну ріжницю у становищах Галичини, тоді і тепер. Самі-ж Галичане краще инших видять се, відчувають і на зверх виявляють. Кождий приїджий з Подністровя, кождий приватний лист звідти, кождий допис присланий в редакцію закордонного часопису, кожде число орґанів краєвої преси — все те говорить одним спільним тоном, хоч ріжними словами і фразами, — тоном, в якому почувається S. O. S. Сього знаку крайної небезпеки не заглушують й окремі голоси бадьорости, самопевности і безжурности; бо в людській природі нераз зустрічаємо, що в однакових обставинах зроджені однакові почування виявляються в суперечних формах...
Пригадаймо собі, як то в часі світової війни Галичане залюбки говорили: „Як-не-будь скінчиться війна, наше становище після неї може бути тілько краще від сучасного.“ Присім вони уявляли собі дві можливости закінчення війни, відкидаючи завзято третю, — сю саме що й дійсно прийшла. У тій воєнній філософії лежить одна з причин нашої невдачі; що ми були неначе судно без керми і весел на розбурханім морі. Ще поки наш передвоєнний національний дорібок був у своїй основі ненарушений, поти можна було себе обманювати і не вірити в серіозність нашого національного становища; та коли таяння нашого „стану посідання“ стало очевидне навіть найбільше короткозорим, коли перспектива повного обідніння і всебічної безправности зарисувалася й перед найбільшими оптимістами, — настрій громадянства прибрався усіми ознаками розвалу, деморалізації і самопоїдання — проявами, що мусять бентежити кождого Українця й навівати йому дуже сумних думок про те що далі буде з недавним „Піємонтом“ України...
Та поперед усього настирливо виринає у нас питання: Невже мусіло дійти до сьогодніш-
- ↑ І знов думка повертає до земляків. Чи-ж нема у нас таких, що не позволили-б жадній Божій силі вимазати з буття все те, що спало на український нарід від 1918-го р.? Pereat populus, fiant principia potestatem ferentia!
