Кн. I
Ч. 2
Субота, 5-го січня 1923
Право передруку застережене — All articles are copyrighted
ТАКИЙ був 1923. Німеччина в ньому програла втретє війну. Перший раз — ту велику світову війну, що закінчилася була перемирям 9-го листопада 1918; другий раз — тяжке хоч безкровне змагання за умови мира, закінчене версайським трактатом 28-го червня 1919; третій раз — останню боротьбу за басейн Рура, доведену до капітулації 26-го вересня 1923. Всі три війни, ведені ріжними засобами — війсковими, дипломатичними і моральним відпором — скінчилися катастрофами, про які не можна сказати, щоб перша з них була найтяща, а остання найлегча. В дійсности, становище Німеччини, міжнародне і внутрішнє, за сі пять літ, падало все нище і нище, поки з переможеної, що правда, все-ж таки споєної і респектованої могутности Німеччина не перемінилася у розстроєний, безсилий і маловажений організм, якого найблища будущина під зловіщим знаком питання...
На примірі Німеччини, історія дала й дає потрясаючо вимовну лекцію своїх законів, чи може примх. Мало не половину століття клав Фридрих Великий основи під нову Німеччину, поверх 20 літ будував на тому підліжю зелізний Бісмарк і створив першокласну світову державу; і все те, продовж кількох років, обернулося в сумну руїну... Сьогодні Бісмаркова спадщина мабуть у гіршому становищі як було 70 або 180 літ тому. В дійсности, нетілько одноціла німецька імперія перестала de facto істнувати, а й історична основа її — пруська держава поважно загрожена. Певно, історія ще не сказала свойого останнього слова, її ритм усе ще бере товчок із непроглядно таємних глибин планетарно-людського істнування; та все-ж таки — та все-ж таки не космічні сили роблять історію, а самі таки люде, і то не species людина, а індивідуум чоловік — Х, Y, Z. І як приймаючи Провидіння без вільної людської волі, руйнуємо основи етики, так заперечування індівідуальности в історії, її заслуг і провин виключає політику, і як знання і як мистецтво, роблячи з її царини бездушне жировище галапасів.
Виходячи з того становища, що історію роблять люде, і що вони-ж роблять її добре або зле, гарно або погано, зустрічаємося передусім з питанням: невже справа Поруря 1923-го р. була неминучим наслідком програної війни і необхідною послідовностю версайського мира? В урядових заявах, у політичних дебатах, у публіцистиці подибуємо майже всюди потакуючу відповідь, одначе тим не менше вона невірна. Насувається порівнання між Німеччиною 1918—1920 і Францією 1871-го р. Полишім на боці Вільгельма ІІ і Наполеона ІІІ, Поенкаре і Бісмарка, франкфуртський і версайський трактати; поза подібностямі й окремішностями сих осіб і фактів ми бачимо одну велику ріжницю у психолоґії переможених сторін, тоді Франції, тепер Німеччині. Тодішні Французи дуже скоро з'ясували собі, що вони побиті, самітні, світови байдужні, що їм необхідно зробити чималі жертви, виконати як можна скорше накинені зобовязання, почати на-ново невтомну працю над направою раніших помилок та — терпеливо чекати слушного часу, коли богиня Історії знов усміхнеться їм.
Німці натомість дійшли до почуття того самого політичного реалізму що-тілько по пяти літах — під кінець 1923-го року! Звісно, французької катастрофи 1871-го р. не можна рівняти з німецькою 1918-го, і поведінка переможців по обох війнах була неоднакова, та все таки інтересно знати, що саме спиняло Німців на шляху до сього пізнання дійсности? Дві головні сили спиняли їх. Наперед, сей вроджений нахил до самообману, ілюзій щодо поглядів, бажань, симпатій, змагань життєвих потреб і дійсних сил инших народів, з яких одні, мовляв, бояться, другі люблять і потрібують нас.....
Ся вдача веліла Німцям вірити, що „право на самовизначення“ і ріжні „пункти“ справедливого мира видумані на те, щоб ними користувалися не переможці а побіджені; що хто сам зложить зброю, той не зазнає страшного vae victis; що мірилом міжнародних взаємин є не власний інтерес даного народу а вимоги сентиментальної справедливости; або що інтерес Німеччини покривається з інтересом більш-менш усього світа. Українче, чи треба тобі ще ширше поясняти подібну вдачу?[1] Досить, що до самих останніх часів переважна частина німецьких політиків не вірила у страшну серіозність „неможливих“ постанов „неможливого“ версайського мира й отямилася що-тілько тоді, коли перед ними стануло марево иншого ще страшнішого мира, якого можливість доказала історія, — мира вестфальського з 1648-го р.!
Друга сила, що пять літ заслонювала німецькі очи від дійсности, то переконання великої частини громадянства, тої саме яка опинилася при кермі, що програна війна і нечуваний тягар мирових зобовязань маловажні в порівнанню з благодатьми внутрішної революції і її здобутків. Сі своєрідні Kriegsgewinner-и пять довгих літ вмовляли в себе й у все гро-
——————
- ↑ Рекордову памятку в сім напрямі дав нам один з наших учених; він уже безліч разів „доказав“, що державна самостійність України — великої, малої і середної, як хто хоче — лежить у „дійснім“ інтересі всіх народів Европи і світа не виключаючи Московщини, Польщи, Румунії і ... Патаґонії.
