Галичина ще формально не признана Польщі, і висловом того звороту була пропозиція зроблена у Спа в липни 1920, пропозиція перемирря на „лінії Керзона“ й окремої мирової конференції для східно-европейських справ у Лондоні, де мала бути тривко усталена східна границя Польщі, де мала бути також вирішена галицька справа і де совітська Росія мала здобути формальне признання своєї леґальности. Польща з тяжким серцем згодилася на сі умови й держави Антанти поспішили закріпити сю податливість севрським трактатом про границі, де означено політично-правну окремішність Галичини.
Сьогодні, з перспективи 3½ року, легко уявити собі епохове значіння критичного моменту в історичних взаєминах між історичною Польщею й історичною Русю. Та неначе хвилевий сон проминув сей момент. З чиєї вини? І знов може бути тілько одна відповідь: З вини большевиків. Опянілі дешевою перемогою і захоплені фантомом всесвітньої соціяльної революції, вони з глумом відкинули посередництво конференції Спа; вони заявили, що уряд робітничих і селянських рад хоче, у прямих переговорах з польським трудовим народом, направити ту кривду, яку заподіяли йому держави Антанти приймаючи підсунену чорносотенними цареприклонниками лінію Керзона як границю, та що він відступить Польщі широку, польську національну територію далеко на схід від сеї лінії. Такі обітниці робили вони Польщі коштом українських земель тоді, коли вони самі себе уважали щасливими переможцями, і коли весь світ мав їх за таких. Тому хто стане дивуватися, що по своїм блискавичнім погромі, загрожені ще з полудня Вранґелем, вони згодилися на границю, звісну тепер під назвою рижської? Тут треба радше говорити про великодушність Поляків, а не Совітів.
Такий вислід самостійної реалізації „оправданих прав“ інтересованих сторін (української також: полишаючи на боці петлюрівські пакти, в Ризі брала участь і всеукраїнська радянська делеґація) не остав без впливу на політичні настрої у головних державах Антанти. Проти рижського мира не піднялися поважні протести ні з російського, ні з українського боку; навпаки в сім і тім обозі знайшлися елементи, що не мали нічого проти такої територіяльної розвязки і готові були на ще дальші уступки в польську користь. Чому Антанта мала-б бути більше папська ніж сам папа? Тому вижидає вона дальшого розвитку подій й обставин, і слідкує за тим, чи Польща виявить доволі сильні здібности, щоб дійсно володіти новонабутими краями. Коли-ж показалося, що Польща легко поширилася й на Вильну, то Антанті не остало нічого иншого, як тілько погодитися з доконаним фактом. У галицькій справі Антанта мала, що правда, деякі моральні зобовязання і бажала обезпечити їй якусь національно-територіяльну автономію, одначе коли переконалася, що самі Галичане її не бажають, розгрішила себе по двох роках, задоволяючися голословною обіцянкою польського уряду, що він сам уведе в життя автономний устрій в частині Галичини. Про инші українські землі не знайшлося в рішенні Конференції Амбасадорів навіть такої платоничної згадки…
Тут політичному історикови накидається нове питання: Чом Антанта, державши Польщу без правно визнаних східних меж цілих чотири роки, пішла саме тепер, і так далеко, на зустріч польським домаганням? Чи не краще було оставити сю справу нерозвязаною й на далі? І як так, то що привело до такого обороту справи? Що в Антанти зовсім не було поспіху, що вона радо протягла-б була „тимчасовість“ ще на довгі роки, та що вона вийшла із своєї ранішої тактики незривання усіх мостів тілько під натиском Польщі — про се не може бути двох думок. Ба, та й Польща до 1922 (Ґенуа!) не виявляла охоти наставати на формальне визнання здобутої границі; вона боялася поставлення неприємних справ: галицької і виленської. Коли-ж Польща таки рішилася на се, то до того спонукали її два мотиви: наперед, і головно, своєрідна політична тактика самих Українців, що неначе заклялися, щоб допомогти Польщі до остаточного триумфу; за-сим, виїмково корисний для неї момент (загострення французько-німецьких інтересів і напнутість бритійсько-російських взаємин зробили тоді з Польщі міжнародно-політичну цінність), — момент, якого не було до 1923, нема вже сьогодні і мабуть не швидко буде. Наші земляки під Польщею може наново передумають свою тезу про те, що 14-ий березня, вивів нас на чисту воду…
Як бачимо, березневий акт не був і не міг бути жадною несподіванкою для нікого, хто тілько хоч сяк-так розбирався в політичних обставинах, і хто вмів сяк-так відмежувати уяву від дійсности, видумку від правди. Одним словом, березневий епілоґ польсько-руського конфлікту мав дуже солідну історично-політичну підготівку, придбану дружними зусиллями Польщі, Московщини й України.
Все таки не обійшлося без куріозу. Совіти запротестували проти визнання Антантою власного твору! Формально не проти рижської границі (бо се був би політичний абсурд, як не casus belli), тілько проти задуманої анексії Галичини. Та й се не після акту, а коротенько — неначе тілько pro forma — перед (?) ним. Дня 12-го березня Раковський, а 13-го Чичерин вислали ноти до антантських держав, в якій, забувши історію з Спа 1920-го р., домагалися участи у вирішенню Галицької справи: совітські держави зреклися, мовляв, претенсій до Галичини, одначе не признали її Польщі, застерегли для неї право самовизначення, і доля спорідненої людности її не може бути їм байдужа. Очевидно, польській дипломатії було легко (якщо взагалі потрібувала сього) переконати Антанту про лукавство Совітів: в тексті рижського трактату стоїть чорне на білому, що границя між Польщею й Україною біжить по р. Збручі. Про якесь право самовизначення галицької людности в трактаті нема найменшої згадки. Все те знали Чичерин і Раковський як не мож краще, та коли таки виступили з таким дешевим протестом, то руководилися окремими мотивами.
Дивні діла діються в Наддніпрянщині! Як вірити часописам і приватним листам, язикова українізація України поступає швидким ходом — по указу з Москви… Підкреслюю
