жадної поруки, що вони принесуть справжне відродження, подібно як переєм усіх таких „здобутків“ цивілізації не послужив Китайцям, тілько навпаки, ще більше кинув їхню країну у безпросвітну анархію. Одно певне: ще ні одному народови в історії корисно не послужив радикальний розрив з минулим!
Лозанська конференція замітна ще з одного боку. Там був другий — по Ґенуї — міжнародній виступ Р. С. Ф. С. Р. Заступників її до самих мирових переговорів не запрошено, тілько до окремої конвенції у справі Проливів. Совітські делеґати, підпирані зразу й Турками, старалися накинути свою участь у цілій конференції, та без успіху; полишені далі й Турками, вони покинули непривітну (вбивство Воровського!) Лозанну, погрожуючи, що не визнають жадних міжнародніх актів, доконаних без їхньої участи. Та коли конференція добігла до щасливого кінця і конвенція про Проливи була передана совітському урядови до підпису, він підписав. Весь епізод не причинився ні трохи до скріплення міжнародного становища Р. С. Ф. С. Р. Рік тому було ще багато шуму з приводу сердечности совітсько-турецьких взаємин; сьогодні, всі старі й нові вороги сучаної Росії обіцяють собі чимало по Туреччині…
Формальне поладнання найновішої фази Східного Питання пригадує, до деякої міри, инший епілоґ мирової конференції в Парижі, в якому й ми, Українці, взяли участь; звісно, не діяльну, а страдальну. Визнання Антантою, устами Конференції Амбасадорів, східних границь Польщі 14-го березня довершило також постанови версайського мира з 28-го липня 1919, по якому „союзні і заприязнені держави“ зберегли за собою право визначити нововідбудованій Польщі і ті межі, які у трактаті не були названі, а Польща зобовязалася була приймити їх рішення в сій справі. Се сталося, майже по чотирьох роках, у сій формі що Антанта признала, з малозначною крутою оговоркою, т. зв. рижську лінію, умовлену два роки тому безпосередно між Польщею й совітською Росією, та сим способом усанкціонувала польську державність над чимало українськими і білоруськими землями. Ся подія не була і, звісно, не могла бути принята нашим громадянством безпристрастно, хоч може не в такій мірі, як того можна і треба було сподіватися; та як-не-як, а дата 14-го марта 1923 формально означатиме епоху в українській історії. Відкладаючи на инше місце розгляд значіння і наслідків сього факту, хочемо тут усталити низку історичних моментів, що привели до нього. Робимо се тому, що наше громадянство, вчасти ізза національної пристрасти, вчасти полишене без вірних інформацій, виробило собі досить хибний погляд на ґенезу сумного березневого акту та кладе сей хибний погляд в основу нових надій, нових політичних спекуляцій, нових отруйних ілюзій.
Почнемо з питання: Чому Антанта, покликуючи до життя Польщу і визначаючи їй західні межі, полишила справу східних границь відкритою? Відповідь може бути тілько одна: Бо між учасниками мирової конференції не було Росії. Колиб до того часу перетрівала була або повернула Росія, не то царська, а Милюкова, Керенського, Колчака, Деникина, і всяка инша, а тілько не большевицька, то нема найменшого сумніву, що Польща дістала-б була зразу всі границі. Колиб була царська Росія, то Польща доходила-б тілько до західних меж Холмщини і взагалі була-б васалькою Росії; при кадетській або иншій формі, східна межа Польщі ішла-б була по р. Бузі, згідно з загальною заявою тимчасового правительства з березня 1917, поновленою докладніше всіма протисовітськими політичним ґрупами в Парижі 1919-го р. Та що ні сеї, ні тої Росії до 28-го липня не було, то Антанта полишила справу східних меж Польщі відкритою, поки не-большевицька Росія не появиться на сцені. У швидкий поворот її вірено загально ще в літі й осени 1919, і тілько по невдачі Колчака і Деникина почали прокидатися сумніви. Та й тоді — Антанта поступала ще дуже осторожно: дня 4-го грудня 1919 вона визначила Польщі, на просторі б. російської імперії, „тимчасову“ східну границю по Бузі, „не передрішаючи можливо оправданих прав Польщі до земель на схід від сеї лінії,“ названої пізніше, і зовсім неоправдано, лінією Керзона. „Оправдані права“ поза сею лінією взялася Польща, при скептичній пасивности Антанти, сама реалізувати, як се вона вже зробила на австрійській спадщині.
Щодо Галичини, то з огляду на маєву перемогу Поляків вже 25-го червня запало подібне соломонське рішення, по думці котрого Польща одержала „тимчасове“ право займити край по р. Збруч й орудувати ним по окремій умові (статут з 21-го листопада), при чому пізніші права Росії до сеї землі не мали бути передрішені. І тут треба знов сказати з натиском: Навіть без Росії, колиб Українці були удержали Львів у своїх руках або його назад здобули, то до звісної ухвали було-б не дійшло, і вся Галичина, разом з сумежними українськими просторами, була трактована „тимчасово“ як patrimonium ідеальної Росії подібно як Естонія, Латвія, Литва і т. ин. В даних обставинах, се був єдиний шлях до політичної самостійности України. Що більше, колиб Українці і не були відбили Львова, а тілько удержалися на своїх зимових становищах, та колиб виявили були яку-таку державно-творчу справність, то й тоді така „тимчасова“ українська держава знайшла-б була своїх протекторів. На жаль, не було жадної з тих передумов і вже з осени 1919, головно від упадку Деникина, Антанта (не тілько Франція, а й Анґлія) дивляться на Галичину як на автономну країну при Польщі (завішення провізоричности злуки з Польщею 23-го грудня 1919). Звісно, в сьому процесі не остали без деякого впливу і знані, часто поновлювані пакти між Польщею й У.Н.Р.
З паданням надій на швидкий прихід нової Росії ішло в парі ослаблення неґативного становища Антанти, гол. Анґлії, до совітських володарів Росії. Коли-ж здавалося, що спровоковані Пілсудским большевики викресали в російській масі старі національні почування; коли здавалося, що Польща, полишена сама собі, замість зреалізувати свої „оправдані права“ до яких-не-будь земель, може взагалі перестати істнувати, — тоді сягнено до актів, видобуто рішення про лінію Буга та пригадано собі, що
