На четвертій червній кризі зустріла вона товпу розбурханих сестер, що гомоніли всі нараз.
„У сам час! Позвольте мені зложити набір. А тепер, що сталося, Сахариссо?“ сказала вона.
„Сіра Сестра — оцю мягеньку маю на думці — прийшла і сказала, що ми мусимо вийти на двір і збирати мід в соняшнім сяйві, тому що життя коротке. Вона сказала, що кожна стара пчола може доглядати дітвори і що колись старі пчоли будуть се робити. Правда се, Меліссо, чи ні? Можуть старі пчоли забрати нас геть від нашої дітвори, чи ні?“
„А вжеж що ні. Ви кормите дітвору, поки ваші голови мягкі. Стверднуть ваші голови, ви йдете до пільної праці. Усякий се знає.“
„Ми казали їй так! Ми казали їй так!; та вона тілько замахала своїми вусиками і сказала, що ми всі можемо нести яйця як Королеви-Матки, щоби тілько хотіли. Боюся, що богато слабших сестер вірить їй і намагається так робити. Такий нелад!“
Сахарисса поспішила до закритої робітничої кліточки, якої накривка била живчиком, тому що пчілка з середини почала пробивати собі вихід.
„Ходи далі, кохання!“ прошептала вона і підняла слабе денце з другого боку.
Бліде, вогке і стулене єство слабо піднялося на кригу. Мова Сахарисси змінилася відразу. „Годі гаяти час! Іди нагору по рамці і причепурся. Збірка на годування завтра ввечері в шість годин у мойому відділі. Постій хвилинку! Що се з твоєю третьою правою ногою?“
Молода пчілка витягнула її мовчки — безсумніву трутнева нога нездібна набирати пил квітів.
„Спасибі. Ти не потрібуєш приходити аж післязавтра.“ Сахарисса обернулася до своєї товаришки. „Се вже пятий вирід сьогодні пополудні, виплеканий у моїм відділі. Я сього не люблю.“
„Якась кількість їх завсігди буває. Годі здержати деяких робітних сестер, щоб не неслися, вряди-годи, коли перегодують себе. Вони плодять тілько карлуватих трутнів.“
„Та ми плекаємо трутнів з животами робітниць; робітниць з животами трутнів; альбінів і мішаноногих, що не можуть набирати квітчаного пилу — як ось он-те нещасне сотворіння. Мені байдуже про карлуватих трутнів так само як тобі (всі вони гинуть в липні), одначе отся постійна годівля виродів лякає мене, Меліссо.“
„Як тісно ти думаєш! Вони-ж усі такі роскішно талановиті і незвичайні й інтересні,“ пищала Вощинна Міль із щілини поверх їх. „Ходи сюди, кохана пташечко, і розскажи нам все про свої почування.“
„Я бажала-б, щоб вона пішла собі геть!“ Сахарисса принизила свій голос. „Вона зустрічається з сими — а — виродами, коли вони висхнуть, і обіймає їх по кутиках.“
„На мою думку, вся причина в тому, що ми переповнені і занадто добре вихарчувані, щоб роїтися,“ сказала Мелісса!
„Оце правда,“ почувся за ними голос Королеви-Матки. Вони не чули тяжкого королівського ходу, від якого дрожать порожні клітки. Сахарисса піднесла їй зараз їжу. Вона з'їла і потягла наперед своє тяжке тіло. „Чи можеш порадити який лік?“ сказала вона.
„Нові принципи!“ закричала Вощинна Міль із свойого сховку. „Ми спокійно здійснимо їх пізніше.“
„А що як би ми випустили рій?“ піддала Мелісса. „Се трохи пізно, одначе потім може стало-б нам легче.“
„Се спасло-б нас, одначе — я знаю сей Улик!“ Ви побачите самі. Стара Матка гукнула Роєвий Клич, що для чистокровної пчоли мусить бути тим, чим трубка для воєнного коня Іова. Без огляду на її високій вік (три роки), він залунав поміж яроподібними рамками, як лунає воєнна музика в гірськім проваллі; віяльники змінили свій тон, і передавали його з ґалерії в ґалерію; а ширококрилі трутні, здорові і палкі, кінчали його, неначе удари ловецької трубки, що пронизує нерви: „La Reine le veult[1]! Рій! Р-рій! Р-р-рій!“
Одначе рух, що повинен іти за кличем, не проявився. Чути було тілько уриване гудіння, неначе шум морського відпливу.
„Рій?“ Пощо? Мені і не в думці покидати добрий, сильно збитий вулик з твердими основами для порохнавого старого дуба на дворі, де кождої хвилини можне піти дощ! Нам тут зовсім добре! Се ,Патентовий Ґарантований Улик‘! Чому хотять нас викинути? Геть із роїнням! Роїння видумано на те, щоб обдурити робітних у належних їм вигодих. Ходім спати!“
Гомін замовк, коли пчоли посідали в порожних кліточках до сну.
„Чуєте?“ сказала Королева-Матка. „Я знаю сей Улик!“
„Між нами сказавши, я навчила їх сього,“ закричала Вощинна Міль. „Пождіть, поки мої принципи розвинуться, і ви побачите світло з нового становища.“
„Сим разом, кажеш правду,“ нараз сказала Королева-Матка; вона пізнала Вощинну Міль. „Се світло впаде до самого верха Вулика. Услід за ним появиться Горячий Дим, і ваші діти не зможуть поховатися в жадних щілинах.“
„Чи се можливе?“ шепнула Мелісса. „Я — ми деколи чули подібну леґенду.“
„Се не леґенда,“ відповіла стара Матка. „Я маю се від моєї неньки, а вона мала від своєї. Після того як Вощинна Міль поросте в силу, Тінь упаде крізь ворота; Голос промовить зпоза Серпанка; і буде Світло і Горячий Дим і землетрус, і ті що житимуть побачать усе, що вони заподіяли. Всі на одному місці згорять в однім великім Огни“. Так переказувала стара Королева-Матка те, що її було оповідано, як Пасічник орудував зараженим уликом у пасіці, два або три літа тому; і звісно, з її пункту погляду справа була так поважна як Судний День.
„А тоді?“ запитала перелякана Сахарисса.
„Потім, я чула, що маленьке світло горітиме у великій темноті, і, може бути, світ почнеться наново. Що до мене, не думаю.“
„Тю-тю!“ закричала Вощинна Міль. Ви добрий товстий народ завсіди пророкуєте руїну, коли справи не йдуть докладно так як вам бажається. Та я ручу, що настануть инші часи.“
І настали.
(Конець буде.)
- ↑ „Так хоче Королева!“ (З історичного церемоніялу. " Прим. перекл.).
