„Скілько знаю, ні,“ відповіла Мелісса ,котра, звісно, знала Вощинну Міль тілько як даму з принципами, і ніколи не подумала, щоб сповістити її присутність. Вона завсіди уявляла собі Вощинні Молі як кроваво-червоні бабки.
„Ти краще вивітри дещо оцей куток“, сказала стара пчола і пішла геть. Мелісса зараз схилила голову, сильно станула на передніх ногах і послушно віяла у правильнім такті — триста ударів на секунду. Вітрення — се іспит для природи пчоли: вона мусить стояти на одному місці неначе-б нічого корисного не робила, а тим часом вона спрацьовує свої єдині крила. Коли пчола не може літати, то пчолі не треба й жити; і пчола знає се. Вощинна Міль виповзла наперед і знов попестила Меліссу.
„Бачу,“ пошепотіла вона, „що в серці ти одна з нас.“
„Я працюю з Уликом,“ відповіла Мелісса коротко.
„Се те саме. Ми й Улик — одно.“
„В такому разі, чому ваші вусики не такі як наші? Покиньте сі пестощі.“
„Та не будь селюшкою, carissima. Та-ж годі щоб увесь світ був однаковий.“
„Та чому ви несете яйця?“ наставала Мелісса. „Ви несете їх неначе Королева-Матка — тілько що ви кидаєте їх купами по всім усюдам. Я пильнувала вас.“
„Ах, ясноока, ти таки проглянула мій викрут? Так єсть, се яєчка. Згодом вони поширять наші принципи. Се тобі не подобається?“
„Ви дали мені найсвятіше слово чести, що се не яйця.“
„Се був мій малий викрут, серденько — для добра Справи. Тепер мені треба до молодих. Вощинна Міль потупцювала до четвертих черв- них рамок, де молоді пчоли були заняті кормлінням дітвори.“
Здоровій пчолі потрібно дещо часу, щоб пізнати злобну і постійну брехню. „Вона дуже люба і мягонька“, подумала тілько Мелісса, „одначе її мова неначе смак лаврового меду. Я краще пішла-б знов до моєї роботи у полі.“
Вона знайшла Вхід у химерній розрусі. Молодь, викликана до будови одвірків, не хотіла жувати кришок вощини, тому що від сього боліли щоки, та домагалася неуживаного ще матеріялу.
„За всяку ціну робота мусить бути скінчена!“ кричали роздратовані Сторожі. „Чіпайтеся, дехто я вас, і робіть віск для тих лінивощоких сестер.“
Поки пчола може робити віск, вона мусить набрати в себе меду. Тоді вона лізе до місця, де може добре вхопитися ногами і повисає, натомість инші наповнені медом пчоли повисають на ній і утворюють китицю. Так вони мовчки ждуть поки появиться віск. Робітниці вибирають луску зпоміж перстенів вощинників, або луска спадає вниз на робітниць, які ждуть на те. Вони пережувають сю луску (без сього вона нездатна ні-до-чого) у всецілющий і всеобіймаючий віск Улика.
Та тепер, ще воскова китиця не була на становищі, як робітниці внизу вибухли знов.
„Спускайтесь униз!“ кричали вони. „Ходіть сюди й працюйте! Ходіть, ви левантинські галапаси! Не думайте, що будете втішатися там угорі, коли ми тут унизу пріємо!“
Китиця задрожала, пересилаючи неспокій від закарлючених передніх ніг до закаркючених задніх. Вкінці одна робітниця скочила вгору, ухопила найнищу вощинницю і заколихалася, копаючи її товаришок угорі.
„Я теж можу робити віск,“ гукала вона „Дай мені повне горло, і я нароблю його цілі гори.“
„В такому разі роби,“ сказала пчола, за яку вона вхопилася. Сказане слово пішло течією по цілій китиці. Вона дрожала й іскрилася неначе котячий кожух у темряві. „Розчіпай,“ гомоніла вона, „ніхто сьогодня не матиме воску.“
„Ліниві злодії! Чіпайтеся зараз і виробляйте наш віск,“ говорили пчоли внизу.
„Неможливо! Солод пропав. Щоб робити віск, ми мусимо мати спокій, тепло і харч. Відчіпляйся! Відчіпляйся!“
Гомонячи так, вони розірвали китицю і зникли поміж иншими пчолами, між якими, звісно, не можна було їх пізнати.
„Виходить, неначе-б по всьому ми мусіли жувати вощинні кришки на ці стовбці,“ сказала одна робітниця.
„Не цілою кригою,“ кричала молода пчола, що розірвала була китицю. „Слухайте! Я студіювала се питання більше двадцяти хвилин. Воно таке просте, як просто опадає стокороть. Ви чули про Чешира, Рута і Ланґстрота?“
Вони не чули, та таки кричали: „Нехай живе батько Ланґстрот!“
„Сі три знають усе, що потрібно знати про будову вуликів. Як не сей, так той мусів збудувати нашого, а збудувавши обовязаний і дбати про нього. Наш — то ,Гарантований Патентовий Улик‘. Ви можете се бачити з карточки там ззаду.“
„Нехай живе тітка ґарантія! Слава задній карточці!“ гукали пчоли.
„Гаразд, коли справа мається так; я кажу, що колиб вони нас обдурили, то ми виконали-б над ними страшну пімсту.“
„Слава старій пімсті! Слава старому Руту! Доволі сказано, кидай се!“ Товпа плескала і рушила геть, коли Мелісса виринула.
„Чи ви знаєте, де живе Ланґстрот, Рут, Чешир, колиб трапилося вам потрібувати їх?“ запитала вона гордого й задиханого оратора.
„Обліпи мене, як я знаю, чи вони взагалі жили коли-не-будь! Одначе чи не гарні ймена, щоб гудіти про них? Бачила ти, як з сього виробилося братерство?“
„Так, одначе воно не оборонило Воріт,“ відповіла вона.
„Ах, може се й правда, та подумай, яке трудне моє становище, сестро. У мене величавий апетит, та я не люблю працювати. Се не здорово для ума. Мій інстинкт каже мені, що я своїм впливом можу спинювати инших. Без мене їм було-б поганіше.“
Та Мелісса піднялася вже у гору і спрямувалася за пахощами до дівочо білої конюшини, що перетомлену пчолу успокоює так само, як жінку звичайне ткання.
„Думаю, що сей набір візьму для малих,“ сказала вона покінчивши. „За мойого часу там завсіди було спокійно,“ і вона полинула з двома малими обніжжями квітового порошку для дітвори.
