атенські Пропілеї й так сконструована, що зібрані перед мурами горішнього замку вірні, з кожного місця могли слідити за богослуженням, що відбувалося у святині, або перед святинею. Із самої святині, що обіймала простір яких 15–20 квадрат. метрів, не лишилося багато: так основно збурили її спершу в 1068/69, а вкінці в 1126 і 1151-ім році. Тільки камяні останки вказують на місце, де вона стояла.
Перед обвалованим замчищем за святинею простягалося рівне місце, яке теж було обведене кріпкими валами, виложеними із надвору великанськими каменями, які, як пише Шухардт, роблять вражіння микенського муру, тільки, що камінюки не так великі як у Микенах. І в цьому мурі було троє більших воріт і одні невеликі. Із докладних розкопок виявилося, що весь цей оборонний замок був присвячений виключно релігійним потребам. Сліди мешкань коло святині вказують, що тут жили тільки жреці, про яких і згадується у Тітмара, „що вони („ministri“) обслугують божество і пильнують відзнак („vexilla“) усіх славянських племен“.
Збурення Ретри було так основне, що по ній залишилося дуже мало. Багатше заступлена тільки кераміка, яка відріжняється значно від усіх дотеперішніх типів і творить, можна сказати, окремий, більш досконалий тип. Він вказує на те, що тут проживав не звичайний славянський народ, а його визначніші представники, які вживали й тоді кращої посуди, скажемо, на зразок теперішньої мейсенської порцеляни.
Дальші розкопки й розсліди можуть нам принести нові, цікаві результати, але вже дотеперішні дані дають нам живий образ тодішньої культури західнославянських племен.
Др. З. Кузеля
НА небі ні місяця, ні зір.
Тільки на овиді ніби меч хмари розрізав.
Туди за хвилину вирине сонце.
Ось і воно.
Сипнуло золотом по хвилях і море перемінилося в лискучий панцир.
Шумить, шелестить, грає.
Будить скелисті береги і тіни з дубових лісів проганяє, бо буде день.
Перший день у маю. У перве Герта купатиметься в морі…
Відчинилися дубові двері святині, — вийшла.
Золотим волоссям обтулилася, в далеке сонце задивилася, — іде.
Там сонце сходить, а тут по сходах сходить вона.
До уст долоні, як ріг на ловах, приклала і кличе:
Гальо́-га! Гальо́-га! Гальо́-га!
Подайте мені білі коні,
Які не везли ще нікого,
Подайте мені молодого
Парібка, найкращого хлопця з острова!
Перша ніч майова кінчиться,
Мене кличе водиця, —
Як дві хмари сиві, два білі коні берегом помчали. Два коні, і віз, і на возі візник, найкращий хлопець з острова, — як Ладо.
Ще його уста не торкалися уст дівочих, ще його серце не зазнало любови.
І не зазнасть ніколи. Бо чиї очи побачили богиню, у повній, непорочній і нічим необмеженій красі, той не побачить більш нічого.
Та не вже-ж сто літ життя не варт одної такої хвилини! Сто літ життя на скелистім острові між людьми, що овець пасуть і рибу волоком ловлять?
Сто літ життя!… А він богиню побачить! Побачить і потоне в морі, і з кіньми, і з возом, і з гадками своїми, бо хто побачив її, не сміє на ніщо більше дивитися.
Гей же га! Гей же га! білі коні!
Перед нами на скелі святиня.
Зі святині виходить богиня,
І гукає і плеще в долоні —
Гей же га! Гей же га! білі коні!
Поза ними і щастя і горе.
(Більше щастя, чи горя, — хто знає?)
Перед нами-ж богиня чекає,
Хвиля щастя і вічности море,
Невгомонне, бездонне, безкрає.
І примчався віз до сходів святині і очи їх зустрілися з собою.
Земне зустрілося з небесним і буденне з чудесним.
І заніміло море і скамяніли дуби і око предвічного сонця запалало полумям небувалим, бо дива такого, такої зустрічі небесної і земної краси не бачило ще ніколи.
.... Поринай скелистий острове гень під море, разом з отарами сірих овець і чорних коров, разом з людьми, що волоком риб тягнуть, — валися світе цілий, бо отсе я її побачив!
Як побачила хлопця богиня,
Як бог Ладо гарного, сильного,
Як зирнула йому в очи сині,
То забула честь-славу богині,
Памятала його лиш одного....
Білі руки, як лебедя крила
Простягла до нього, обіймила
І вода їх на віки накрила.
Герен, на острові Ріґені, серпень, 1920.
