Мокій приголомшений:
— Як це… до тітки в Одесу?!
— Так… в Одесу, до тітки… жити…
Мокій глухо:
— Серйозно?
— Серйозно… Заставляють…
— Хто?
— Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія…
— По-українському — необорні перешкоди, кажуть.
Уля з натиском:
— Так… З одного боку, необорні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
— Як же це так!.. Раптом до тітки, жити, та ще й в Одесу… (По павзі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, а нікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с… нуш-ш… Уля щиро, з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити… щось, щоб я зосталася?
— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо:
— Улю!.. Можна вас… хоч тепер… поцілувати?
— Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
