Четвертого дня прибігла Уля: Зворушена. Весела.
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
— Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай не так… Пам'ятаєш, Я тобі розповіла… (Спинилась). Мока вдома?
Рина кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти…
Уля радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам'ятаєш, я тобі розповіла, як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
Пам'ятаю. Ну?
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, — чи не зна він всього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці шістьсот сорок сьомій. Дивлюсь — під ними примітка: Чуб., римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартирі нема, так він по бібліотеках гріється — дізналася. Чубинського том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… І от учора ввечері, у сквері я стала перед Мокою та:
|
Чогось мені чудно, |
