Дядько Тарас на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всіх як заціпило.
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі Харків написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає — приступу немає. Здрастуйте чи що!
Третього дні Рина зустріла Улю на порозі:
— Ой, Улю! Ой, тільки Улю!.. Наступає вирішальний момент. Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.
Уля до люстра, як жадобна до води:
— Що ти кажеш!
Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:
— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде — не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.
Прислухались. Чути було Мокієвого голоса — Вузьколобий націоналізм! Шовінізм все це! — Вигукував дядьків: — Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!
— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мущину лише політикою й можна обдурити?
