Сів писати, шепчучи, немов молитву: замість г — к, замість к — в, б — п, о — а… Мокій до Улі:
— Читайте далі.
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестри-цею…
— Так.
Уля голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…
— Так.
Уля голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами…
Мокій, як дириґент, що почув фалшиву ноту, замахав благально руками:
— М'якше! М'якше! Цьвітами…
Уля м'ягко:
— Цвітами.
— Прекрасно.
Уля зворушено:
— Розсіємось цвітами… Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати… (Крізь сльози). Оце скажуть, та травиця, що брат рідний та… (заплакала) сестриця…
— От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?
Уля, плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…
Мокій, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть… п'ятниця…
Уля покірливо:
— П'ятниця…
