сла-а-ву, родітєлям же нашім на утєшеніє, церкві і отєчеству на по-оль-зу.
Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в клясі після молитви:
— Садітєсь!
Мазайло сів. Баронова-Козино утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій…
Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьомої сторінки:
— Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глуховатим, як колись у школі голосом:
— Знайшли.
— Читайте вірш „Сенокос“. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим як здавати урока, голосно й виразно:
— Пахнєт сєном над лугами…
Баронова-Козино трошки захвилювалась:
— Прононс! Прононс! Не над лу-гамі, а над лу-ґамі. Не га, а ґа…
— Над лу-гамі…
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
