Помітив Улю біля люстра і раптом увесь освітився, сповнився якоюсь ідеєю:
— Так… Бачите тепер, Улю, який я одинокий?
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так, ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотности сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустині, як копійка у старця, як мізинець в каліки, як…
Уля захвилювалась:
— Сорйозно?
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: „Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…“ А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до його можна було примовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
Уля вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира і тепла… Навіть гаряча…
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати…
Уля трепетно:
— Що?
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви сельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами…
— Що?
