Уля щиро:
— Прекрасно!
Мокій зраділо:
— Серйозно?
Уля цілком щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському „чулкі с розовой кайомкой“? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. Мокій того майже не помітив. Ще більше піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
— Надзвичайно!..
Мокій ще більш запалився:
— Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проїзвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаєм українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово „говорити“ аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчиняти Уля.
Вернулась, і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. Дама до Улі:
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене
